Лише два роки тому в Троїцькому районі 11 старостинських округів об’єдналися в одну громаду з центром в Троїцькому. І саме цей процес розбудив у людях сили, які до цього дрімали, а то й просто не мали потреби на застосування. У когось то були творчі задатки, у когось лідерські, але "прокинулись" від анабіозу спокійного життя і протилежні людські якості, як то заздрість. І ось серед всього того бурління і кипіння під час створення громади мені зустрілися три жінки. Вони різні і за фахом, і за віком, і за уподобаннями, але їх об’єднує спільна риса. Про це ми поговоримо трохи пізніше, а спочатку — три історії.
Світлана
Троїчанка Світлана Охрицька два роки тому була чиновницею в райдержадміністрації, де очолювала Центр у справах сім’ї, молоді та спорту.
Коли почалася реформа децентралізації, то могла б просто залишитися на своїй посаді і нічого не змінювати у власному житті і житті громади.
Та більша частина колективу хотіла перейти на роботу у новостворену громаду, бо бачили там більше перспектив для розвитку.
Світлана, не зважаючи на ризик вийти із зони комфорту, підтримує свій колектив і вони всі разом переходять із районної служби до Центру соціальної допомоги при Троїцькій об'єднаній територіальній громаді.
— Пішла на прийом до голови райдержадміністрації і подала на розгляд документи по звільнення, — згадує пані Світлана. — Мене не розуміли: ні місцеве керівництво, ні обласне. Та я почувалася впевнено, бо 100% колективу пішло за мною.
Були вже в голові плани на нові соціальні проекти:з інклюзії, творчих конкурсів для дітей з інвалідністю, організації “соціального таксі”. І всі ці мрії ми змогли втілити завдяки участі у процесі децентралізації разом з новоствореною громадою.
— Світлано, але ж не все було так веселково. Я, наприклад, знаю, що ви досі не маєте власного приміщення, а працюєте в актовому залі мерії в перервах між сесій та зборів місцевих депутатів. Чи вже є якісь зміни?
— Так, потроху зрушення є. Та я хочу про інше сказати. Такі умови лише мобілізували наш колектив. Ми навчилися швидко проводити “мозкові штурми”, коли потрібно відшукати нову ідею. Бо розсиджуватися ніяк і ніде. Навчилися працювати дистанційно. Організували групу здоров’я для жінок старшого віку, виступаємо з лекціями та семінарами в клубах та бібліотеках, робимо виїзди до сіл, спілкуємося з підопічними в домашніх умовах та влаштовуємо навчальні семінари.
— Ось нещодавно Ви були на навчанні у Польщі. Що там зачепило так, що захотілося і вдома втілити у життя?
— Польські колеги познайомили з роботою майстерень професійної терапії, центру кризового втручання та будинку соціальної допомоги, — каже Світлана. — Окремі методи роботи підходять і нам для втілення, особливо це стосується соціального супроводу сімей у кризових ситуаціях. Наприклад, сподобалася практика роботи асистента сім’ї, який закріплюється за сім’єю, що перебуває у складних життєвих умовах. А ще у Польщі розвинуте соціальне таксі для нужденних людей.
Світлана має легку вдачу та тверду волю: такі собі риси сучасної жінки-лідерки. Вона невпинно самовдосконалюється, має дипломи та сертифікати з різноманітних курсів із психології, медіації, соціальних практик.
Оце вже рік буде, як разом із бібліотечними працівниками проводять уроки комп’ютерної грамотності для пенсіонерів і заняття з підлітками, як стати успішними та віднайти власну справу у житті.
— Моя сила у довірі до людей, у вірі у свій колектив, — каже пані Світлана.
Мені чомусь здається, що в неї та її дружнього колективу обов’язково вийде, як вони і планували з самого початку: працювати так, щоб в громаді було комфортно і затишно для всіх.
Любов
Учителька Любов Гарист до моменту створення об’єднаної громади викладала фізкультуру у гімназії для учнів від п'ятого до старших класів.
Якщо сказати, що вона любила роботу, то це все одно, що нічого не сказати. Вона сама продовжувала займатися спортом, тренувала команду волейболісток. Разом із ними їздили на змагання від школи.
Почала готувати команду з чарлідерками і перемогла з ними на районних змаганнях.
Потім були перемоги в спортивних командних заходах району.
А ще ходила зі школярами та школярками у походи та залюбки тренувала спортсменів у літніх спортивних таборах.
— Я ні хвилини не вагалася перш ніж прийняти рішення та очолити комунальне підприємство “Спорт для всіх” при новоствореній тоді ще громаді, можна навіть сказати, що сама напросилася на цю роботу. Прийшла тоді в селищну раду і сказала, що якщо довіряють такій фахівчині, як я то візьмусь за роботу. І мені повірили тоді і взяли на роботу,— згадує пані Любов. — Лише було жаль кидати свої напрацювання у гімназії. Але подумала, що треба рухатися далі, зважила свої сили та можливості і погодилася стати директоркою.
— Чи важко вам було працювати у спортивному колективі, де переважна більшість чоловіки та ще й керувати ними й організовувати всю роботу підприємства?
— Спочатку було дуже важко, та й зараз легше не стає. Бо я сама не звикла працювати на керівних посадах і до цього мала досвід лише в організації шкільних змагань та проведенні уроків. Але все владналося, коли учасники команд, колеги та колежанки (а це три тренирки і спортсменки!) побачили, що я хочу вивести спорт в громаді на новий рівень. І крок за кроком ми тепер робимо це разом.
Найбільша мрія пані Любові — повернути у власність громади стадіон “Урожай”.
— Будували його колись на волонтерських засадах, всі підприємства району та прості троїчани тут приймали участь, а потім передали на баланс заводу, — каже пані Любов. — Та тільки заводу стадіон не потрібен — тут вже давно власник не робив ніякого ремонту. А ми разом зі спортсменами, тренерами та вболівальниками проводимо щовесни толоку на стадіоні. Робимо, що під силу. Років п'ять тому лавочки відремонтували, а тепер вже знову треба їх ремонтом зайнятися. Цієї весни ворота нові зварили із залізних труб. Сітку, і м’ячі купуємо разом, і за полем наглядаємо: траву косимо, сміття навколо збираємо. Тут би ще попрохати троїчан, що приходять вболівати за команди: не смітіть, бо прибирати за вами нікому, на стадіоні не має спеціальних працівників для цього. Дуже сподіваємося, що завод передасть нам на баланс комунального підприємства стадіон, де б ми мали змогу вже бути господарями та відбудувати його так, щоб не соромно було запрошувати на змагання команди із інших міст. Тут потрібна підтримки всіх: і депутатів, і простих троїчан.
Наразі пані Любов дуже пишається, що колись легендарна команда “Урожай”, тепер вже у новому складі, бере участь у обласних змаганнях і входить до десятки сильніших першої ліги.
Також в цьому році продовжила традиції змагань футболістів місцевих команд за кубок мера Троїцького.
На останній сесії у Троїцькій громаді очільниця Комунальної установи "Троїцький ЦФЗН "Спорт для всіх" звітувала перед депутами про свою роботу:
— Поки у наших спортсменів результати не надто високі, як дивитися по таблицях, але для нас це достойні показники і ми радіємо кожному успіху юних спортсменів. Треба зважати на те, що до створення об’єднаної громади сільських дітей не часто возили на змагання до області чи там міжрайонні, а тепер ми це робимо і це вже є результат нашої спільної праці, — каже пані Любов.
А далі вона розповіла прикру історію, коли звернулася до аграріїв району, щоб допомогли організувати транспорт для участі команди футболістів у обласних змаганнях, а відгукнувся із двадцяти семи людей лише один.
— Це як стукати у зачинені двері і знати, що там порожньо і ніхто ж не відповість, а ти все одно стоїш і стукаєш і сподіваєшся, що відчинять, що допоможуть, — відверто каже пані Любов. — Нам не вистачає, наразі коштів саме на розвиток збірної команди футболістів для участі у обласних змаганнях. Будемо раді, якщо відгукнуться спонсори та меценати, просто небайдужі троїчани.
Можливо, що то просто збіг, але поки це молоде підприємство ще саме не стало на ноги і не має коштів, щоб покрити всі необхідні видатки для розвитку молодих спортсменів і потребує фінансової підтримки. Та після того випадку вже як мінімум п’ять троїчан-аграріїв озвалися допомагати. Це маленька, але перемога!
Наразі пані Любов займається організацією приїзду до Троїцького українських олімпійців, щоб влаштувати спілкування з місцевими дітьми та надихнути їх на тривале та плідне заняття спортом.
Лариса
Троїчанка Лариса Бабукова наразі на пенсії. За фахом вона вчителька англійської мови. Працювала все життя у сільських школах, а як пішла на пенсію, то придбала собі будиночок у Троїцькому, щоб зручніше було її синові до неї приїздити на гостину.
Та так вже вийшло, що той будинок їй дістався від попередніх господарів у занедбаному стані. І почала вона на тій садибі порядкувати: винайняла лафет та трактор і вивезла все сміття, а потім розбила там клумби та засадила все квітами й деревами.
Але цього їй здалося замало. Вона розгребла цілі завали сміття за двором і насадила там ялини, туї, цілі ряди чорнобривців, майорів, троянд. Син надіслав їй із Києва саджанці дерев та квітів. Вона пішла до мерії та подарувала все те добро: більше ста саджанців дерев американської осики і цілий лафет з ірисами, хризантемами, трояндами. І ось в парку, на клумбах біля Будинку культури, вздовж алей висадили робітники комунальної службу всю ту розсаду. Як же вона тоді раділа!
Пані Лариса розміняла вже восьмий десяток та вік свій не ховає:
— Як можу я споглядати на безлад, коли маю руки та ноги, а ще трохи розуміюсь, як красиво посадити квіти, щоб радували людей від весни і аж до пізньої осені. Мені не жаль на те коштів, аби людське око радувало.
Потроху пані Лариса і сусідок своїх, і подруг долучила до такого от волонтерського квітникарства. Як восени пересаджують сортові квіти чи кущі, то паростки відбирають та несуть до мерії, щоб там робітники комунальних служб висадили їх десь у сквері на клумбі чи біля лікарні.
— Є у мене мрія, ще з минулого року: хочу висадити у Троїцькому десь на пустирі бузковий гай. Вже і сорти бузкових кущів у інтернеті підібрала у розпліднику. Сподіваюсь, що мені не відмовлять депутати у виділенні під це ділянки. Ще мені б волонтерів, щоб допомогли поливати кущі, поки вони б укоренились. Бо сама, певно, не посилю, хоч бажання велике на те маю, а ще перед очима так і стоїть той квітучий бузковий гай. У Троїцькому точно такого райського куточка ще не має.
Пані Лариса добре розбирається в гаджетах, займається спортом, ходить аж в парк на тренажери, спілкується онлайн із носіями англійської мови, щоб бути у формі. І ще має таку добру рису — може розсмішити людину та вивести її із депресивного стану, підбадьорити. Дивишся, а вони вже разом порядкують на клумбах з квітами.
На першу річницю, коли святкували День народження Троїцької ОТГ, пані Лариса стала переможницею конкурсу “Найактивніші люди Троїцької громади”. І якщо б цього року захотіла взяти участь, то, якби і не перемогла, була б у трійці лідерок точно.
Так от, мені здається, що всіх тих жінок об’єднує одна спільна риса: вони віднайшли в собі сили не підкорятися стереотипному мисленню, що місце жінки як не на кухні, то не далі свого дому, сім’ї. Вони дарують свою працю, талант і наснагу громаді, відбудовують нове суспільство нарівні з молоддю, іншими чоловіками та жінками. Комусь вони здаються незвичними у ролі лідерок, а хтось ними захоплюється та наслідує.
Дуже сподіваюся, що вже скоро доля подарує мені нові відкриття і будуть нові історії про рівні можливості для жінок і чоловіків у суспільстві, яке будуємо ми з вами разом.
Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews
