Уже багато років поспіль у школах, гімназіях та ліцеях викладають переважно жінки. Чому ж чоловіки мало уваги звертають на кар’єру в освіті? Причини різні: хтось вказує на низьку оплату, хтось не хоче витрачати сили та здоров’я на пробудження у підростаючому поколінні “паростків знань”, а дехто так і каже, що навчати дітей – то справа суто жіноча, а ось як виростуть, то тоді і чоловіки підключаться до виховання. Нажаль, ця модель наразі однаково працює, як в сім’ях, так і в освітянському середовищі. Однак, є винятки. Це – чоловіки, які працюють вчителями у звичайних школах і не бояться ламати стереотипи мислення в навколишньому світі та йдуть до мети своїм шляхом.
У директорки Троїцького ліцею Галини Меніної дізналася, що в педколективі працює 38 освітян і із них п’ять вчителів-чоловіків, котрі викладають географію, інформатику, працю та фізкультуру, і ще є водії шкільних автобусів і технічні працівники — столяри, кочегари. А в сусідніх школах лише по два вчителя чоловічої статі — викладачі фізкультури і праці. В інших школах є суто жіночі колективи.
Галина Меніна
— Для гармонійного розвитку дитини в школі мають працювати в рівній кількості як жінки, так і чоловіки, але то в ідеалі. А так ми раді тому що є, бо наразі в педагогічні виші йдуть вчитися не багато наших випускників, — каже пані Галина. — У цьому році до нашої школи прийшов працювати вчителем фізкультури Сергій Кушнарьов,який раніше викладав у місті Старобільську. Соціальним педагогом працює чоловік, а психологом — жінка. Тож ми стараємося, щоб клімат у школі для учнів був сприятливий.
Олександр Суський
У шкільному коридорі зустрічаємо вчителя географії Олександра Суського, який одразу підходить до пані Галини, щоб показати нові мапи для уроку, що надійшли від відділу освіти:
— Це ж за сім років, що працюю тут, перший раз нові карти прийшли, а то ж користувалися ще тими, що мені в спадок від моєї вчительки географії лишилися — Олександри Тихонівни Тетерятник, — каже пан Олександр. — Жаль тільки, що затріпаємо їх за пів року, коли буду з кабінету в кабінет їх носити та перед кожним уроком кріпити на дошку чи стіну, а потім знімати. Якби ж то нам географічний кабінет облаштувати. Та то тільки мрія, хоча сподівання таки є.
А потім із запалом розповідає, що ще й ціла колекція зразків мінералів та каміння надійшла,теж від відділу освіти, і як це буде добре, що учні можуть не лише на картинці в підручнику чи на моніторі планшета роздивлятися породи вугілля чи сланцю, а потримати в руці і відчути холод чи тепло каменю, його вагу, роздивитися та помацати, щоб запам’ятати структуру. Ми стоїмо, заслухались, аж захотілося подивитися ті колекції каменів для уроку географії.
— А як Ви ставитеся до нововведень – Нової української школи? — питаю.
— Викладаю зараз у шостих-восьмих класах та ще в 10-му, а Нова українська школа до нас ще не дійшла, а лише до перших-других класів, хоча я вивчав методику викладання і хочу зізнатися, що там багато чого такого, що я вже давно впроваджую на своїх уроках.
Пан Олександр розповів, як на початку 90-х років він вперше переступив поріг школи, як вчитель і директор школи призначив його вихователем групи подовженого дня.
— У педагогічному інституті ми більше науковою роботою займалися, а на практиці вийшло, що головне в педагогіці — це дати відчути дитині, що вона – особистість і що її відкриття важливі не лише для неї, а й для вчителя. Згадував, як нас зацікавлювали на уроках ще мої вчителі — Василь Сергійович Сичев, Клавдія Григорівна Яцкіна, Наталія Петрівна Лошадкіна. Можу взяти на себе сміливість і сказати, що вони вже в ті часи були вчителями, яких зараз потребує Нова українська школа.
На уроці у пана Олександра діти ведуть себе вільно, а коли вчитель заходить до класу, то здіймається ліс рук.
— Вже давно практикую замість домашнього завдання надавати дітям можливість дізнатися більше, аніж вміщається в рамки шкільної програми: вони самі обирають теми і готують презентації, а засвоєне на уроках перевіряємо тестами, контрольними і практичними роботами. Так за один урок ми концентруємо більше знань і діти відчувають себе першовідкривачами і вміють відшукати інформацію, вивчають карту не через “зубрьожку”, а в грі, “мандруючи” за завданнями експедиції.
Часто пана Олександра можна зустріти разом з дітьми не в класі, а на шкільному подвір’ї, де вони разом з учнями випробовують новий універсальний компас чи вимірювач вологості повітря. А нещодавно в міському сквері біля бювету з водою діти разом з учителем вивчали, як подається й очищується вода із верхніх грунтових вод. Школярі не лише зробили в альбоми замальовки цього процесу, а ще й спробували смачну воду.
— А ви ж іще й соціальним педагогом працюєте? — питаю.
— Дуже люблю свій предмет — географію, але годин не набирається на ставку, тож, коли керівництво школи запропонували взятися за соціальну роботу в школі, то погодився, — каже пан Олександр. — Спочатку просто через те, що до зарплати буде доплата, а тепер вже так захопився, що шкода буде комусь і поступатися, якщо мені більше годин дадуть на викладання. Розумієте, соціальний педагог – це як лагідний психолог, бо психологічна допомога полягає у глибокому зануренні у проблеми дитини, а соціальна допомога полягає в тому, щоб навчити дитину виживати у соціумі, пристосовуватися до соціальних потреб інших людей і при цьому не втрачати своєї особистості.
Треба сказати, що діти довіряють своєму соціальному педагогу і розкриваються перед ним.
— Не міг вдома батькам сказати, що мені нецікаво ходити і витрачати свій час на спортивну секцію, бо готуюсь поступати на мовний факультет вишу, — розповідає дев’ятикласник Сашко (ім’я змінено). — А Олександру Івановичу розповів і він порадив про все відверто поговорити вдома, підказав, як вибудувати ту складну розмову. Я так і зробив. Тепер батько дав грошей на репетитора з німецької і не наполягає на тому, щоб я до секції ходив. Знаєте, у мене як отой тягар спав, то я тепер встигаю і на футбол, і німецьку вчити. А до цього багато з батьком сварилися. Тепер все нормально.
— А до класної керівниці звертався з цим питанням? — питаю.
— Та ні, соромно якось було таке розповідати, бо вона ж одразу батьків до школи викликала. А до Олександра Івановича мені сестра сказала звернутися, бо в свій час він і їй допоміг не наробити помилок, коли вона хотіла їхати на навчання після 9-го класу на перукаря, а він їй порадив більше уваги навчанню приділити і зараз вона на дизайнера вже вчиться і підробляє у місті в перукарні, щоб досвіду набрати.
На шкільному подвір’ї Троїцького ліцею після уроків гам від шкільної метушні: учні прибирають свої ділянки, згрібають траву та листя, забирають сміття.
— Це ж п’ятикласники зі своїм класним керівником Євгенієм Олександровичем, — кажуть мені старшокласники. — Він у нас інформатику викладає, а ще добре знається на кіберіграх і в гаджетах допомагає розібратися.
А дівчина, що стояла поряд додає: "А мені допоміг презентацію зробити для виступу на уроці із фотографій і вставками графіків. Тепер я й сама вже навчилася так робити, але ж він показав, як швидко засвоїти програму".
Виявилося, що п’ятий клас для Євгенія Єдленко — це його учні з початкової школи, у яких він з другого класу викладав основи інформатики.
— Професію вчителя обирав свідомо, маю вже декілька дипломів і право викладати у вузах, але працюю в школі, бо мені це подобається. Сам я випускник Лантратівської школи, але так склалося, що працюю в Троїцькому ліцеї.
Євгеній зізнався, що програмування дітей зараз не дуже цікавить, вони більше хочуть знати, як на практиці можна застосувати ту чи іншу програму, швидко всьому вчаться і їм потрібно завжди збільшувати “порції знань” на уроках, щоб не втратили “апетиту”.
— Класне керівництво – то нова для мене справа, але клас у нас дружній, і батьки ось приходять на позакласну роботу допомагати, — каже пан Євгеній і знайомить з одним із татусів, що вправно допомагав учням збирати на рядно листя.
— Комп’ютерів на всіх в класі не вистачає, тож діти займаються по двоє-троє за одним, — нарікає пан Євгеній. — Мрія — це новий клас інформатики із сучасним обладнанням.
— А чи вистачає вам зарплати, чи десь доводиться ще підробляти?
— Це все від потреб залежить. Мені вистачає, бо я багато не витрачаю, — сміється. — Он подивіться – на столі лежать шість стосів зошитів, які маю за вечір перевірити, а завтра ж знову: ці роздам, а нові зберу — і є робота на вечір. Потім ще готую плани на уроки, роблю цікаві підбірки та презентації. Тож на щось інше часу вже і не має! Але то я не до того, що робота вчителя така виснажлива. Мені все це подобається. Я цим живу. І не проміняв би ні на яку іншу. Буду вчителювати, аж поки буду потрібний їм (показує на свій клас, які вже як мурахи прибрали свій пагорб від сухого листя і потроху стали підсідати до нас та дослухатися до бесіди).
П'ятий клас з класним керівником
Відкрию маленький секрет. На осінніх канікулах, а то й найближчими вихідними п’ятикласники підуть зі своїм класним керівником та батьками на прогулянку до парку чи лісу, бо тільки в умовах походу народжується справжній дружній клас.
Троїцький опорний ліцей
Вирушаємо до іншої школи. На стадіоні Троїцького опорного ліцею іде урок фізкультури. Чекаю, поки вчитель Володимир Лихобабенко дає настанови своїм учням та відпускає на наступні уроки.
— Із нормативами впоралися всі і я пишаюся вашими результатами. Клас вільний! До наступного уроку готуйся!
Володимир Лихобабенко
Залишив двох хлопців і сказав їм лише таке: “Якби ви не курили, то ваші показники були б кращі за всіх у класі. Бо в тому році ваші результати були найвищі по школі. Якщо у вас не має амбіцій щодо себе, то подивіться хоча б на мій приклад. Ніколи не курив, а про мої спортивні досягнення можете почитати на стелажі з кубками”.
— І що, Ви ніколи не курили? — питають вже якось розгублено.
Вчитель ствердно киває головою і відпускає своїх учнів. Чомусь я тоді подумала, що в такого фізрука зі шкідливими звичками не пройде.
Володимир Лихобабенко
— Хочу, щоб вони любили спорт, як я, щоб розуміли, що фізкультура – то не “легкий” урок, а урок здоров’я, що для людини найважливіше, — каже пан Володимир. — Я раніше працював у спортивній спеціалізованій школі — ДЮСШ і тому моє ставлення до спорту не змінилося при переході на роботу в опорний ліцей. Тут навчаються діти і з Троїцького, і з сусідніх сіл. Підготовка у всіх різна. Є такі класи, де половина або звільнені від фізкультури за лікарняною довідкою, або ж у групі “Здоров’я”. Тож я завжди вважаю перемогою, коли після року або двох занять у мене дитина переходить до основної групи.
— А чи є у вас учні, які мають досягнення у спорті?
— Так, є такі учні. Але я не буду зараз нікого із них виділяти, бо їх перші місця на змаганнях – то заслуга ще і всього класу чи команди, які їх підтримують і з ким вони тренуються. Знаєте, найбільше пишаюся тими, хто стали, як і я, вчителями фізкультури або тренерами. Ми з вчителями, а це і жінки, і чоловіки, маємо свою команду і їздимо на змагання, привозимо навіть і кубки перемоги. Знаєте, дуже приємно, коли учні вітають з такими досягненнями і відчуваєш тоді, що сил додається на нові справи.
У школі нещодавно відбувся олімпійський тиждень: діти їздили на велосипедах в заїздах на шкільних трасах, долали смугу перешкод, змагалися у командних іграх. І то все не для гарної оцінки чи грамоти, а щоб бути вправними, здоровими і спортивними. Намагаюсь , це донести до кожної дитини і до їх батьків: головне — це здорова і щаслива дитина, а допомогти стати такою їй маємо ми — дорослі.
Жоден із вчителів, із ким я спілкувалася, не сказав, що жалкує про свій вибір. Бо бути вчителем — це передавати свій досвід наступним поколінням. Обираючи професію вчителя, людина бере на себе обов’язок стати провідником для наших дітей у дорослий світ. І діти ідуть вже поряд з вчителями, а ми, батьки, намагаємося не відстати і добре, якщо це вдається. Завжди важливо, хто поряд з нашими дітьми. Хто їх вчителі. І чи для них вчителювання – покликання?
Матеріал створено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз)
