За вікном капотів дощ. Чулося, як по дорозі поруч в різні боки їздять авто. Життя вирує… А у маленькій кімнаті комуналки все якраз навпаки – час підводити сумні підсумки наодинці з собою.
Старенька жінка років вісімдесяти намагається піднятися з ліжка. Вже тиждень вона почувається погано, а сьогодні і зовсім сили покидають. «Мабуть, прийшли мої останні години, а я так не встигла дітей сповісти», – промайнуло у голові Олени. Хотіла дотягнутися до телефону, та не вийшло, до того ж він вже давно розрядився, дзвінки перестали надходити ще два дні тому. Сусідам байдуже, що відбувається за стіною, вони завжди у відрядженнях, навіть «доброго дня» при зустрічі не скажуть бувало. Тут всім один до одного немає справи. Подруг не лишилося, а діти вже давно мешкають в інших містах, їм не до старенької.
Настільний годинник монотонно веде відлік часу. Та скільки того часу залишилося. Сили все покидали, а ось свідомість ні…
Пригадалося все – і хороше, і лихе. Чого тільки не було у житті, та більше хорошого, а скоріше непоганого, адже так складно розкласти долю на біле та чорне. Якось більше було сірого, повсякденного. Вірилося, що завтра все стане краще, попереду стільки всього. Та роки промайнули наче одна мить, як і не бувало ні краси, ні любові, ні повного пригод світу – весь світ опинився у одному ліжку, наодинці з сумними думками.
Олена у молодості була справжньою красунею, чоловіки так вилилися навколо. Ось би і вибрати гідного, такого щоб турбувався, беріг. Та не такі були до вподоби – подавай сильного, з характером, справжнього чоловіка. За такого і заміж вийшла, а він про дружину особливо не дбав, більше себе любив. Постійно зраджував, пиячив. Народилися син, потім дочка. Все обіцяв, що зміниться. Так, у народі кажуть «горбатого могила виправить». Виправила чи ні Олена так і не дізналася. Адже після двадцяти років сумісного життя з чоловіком розійшлися. Він покинув місто з молодою пасією, розмінявши спільну квартиру і більше про себе не нагадував навіть дітям. Особисте життя так і не налагодила, попередній поганий досвід не відпускав. Робота, дім – дім, робота. Діти якось швидко подорослішали та розлетілись хто куди. Залишились чотири стіни у комунальній квартирі, попереднє житло продала, щоб вкотре витягти сина з халепи, який взяв позику під великі відсотки, а віддати не зміг.
З часом все менше залишалося поруч гарних друзів та знайомих: хтось поїхати шукати кращої долі на заробітках, і більше в місто не повернувся, хтось не витримав випробувань долі і покинув цей світ.
– Чому я не вибрала тоді Андрія, він же так мене кохав, а мені його залицяння здавались смішними, чому? – навіть зараз це питання не давало спокою Олені. – Гарний би чоловік був і життя склалося б по-іншому та доля…
Олена в останнє глянула на годинник – дванадцять ночі і темрява поглинула розум і життя.
Лише через декілька днів хтось з сусідів звернув увагу, що давно не бачив старенької, викликали поліцію, відчинили двері. Швидка допомога вже не була потрібна. По сходам проходили люди. Хтось запитав: «А що в цій кімнаті хтось жив? Я і не знав». «А хто ж тепер власник? Може купити задешево можна?» – чулися слова незнайомця.
