Ще влітку троїчанка, дружина прикордонника пані Тетяна розповіла історії про виїзд її родини з окупованої частини Луганщини на підконтрольну Україні територію. Про це ви можете дізнатися зі статті “Дружина троїцького прикордонника вирвалась з окупації та переїхала до Дніпра”. Минуло п’ять місяців, розповідаю, як склалась доля родини.
Відпустка у Дніпрі
Довга дорога з окупації давала про себе знати. Пані Тетяна каже: “Я весь шлях брала себе у руки з останніх сил, а тут просто не могла повірити, що все в минулому. Сльози лилися рікою. Ми нарешті у безпеці”. Доїхали до Дніпра. Орендували будинок на три родини, та заселились разом з іншими сім'ями прикордонників і почали потроху облаштовуватися. Адже з собою були лише необхідні дитячі речі і більше нічого. Щось купили, щось надали небайдужі містяни та волонтери. Справ вистачало щодня: шукали дитячий садочок для дітей чи школу, де дешевше купити необхідні продукти чи одяг, оформляли різні документи для внутрішньо переміщених осіб. Згадує Тетяна: “Зустріч з чоловіком відбулася несподівано, був ранок і донька ще спала. Навіть я повірила не відразу, здавалось що це сон”.
Всі ще спали, коли у двері подзвонили. Тетяна підійшла ближче та зі здивуванням почула рідний голос. На порозі стояв у військовій формі Олексій втомлений, трохи схуднувший, але такий рідний. “Невже це ти”, - тільки і встигла сказати жінка, потрапивши в сильні та ніжні обійми. Почувши голос тата, маленька Софійка прокинулася від сну і кинулася до нього. Донька відразу взяла ініциативу в свої руки. Захопила увагу тата. Вони родиною відвідували в місті парки, сквери, різні цікавості, кав’ярні. Та Софійка ні на хвилину не залишала тата, тримала за руку, наче боялася, що він може загубитись. Але десять днів відпустки минули дуже швидко. Олексій повернувся на службу. І знову очікування, знову переживання. Кожен день як випробування на міцність. Очікування коротких смс зі словами “Все добре”. “Дивишся новини в інтернеті, і мрієш тільки про те, щоб настав мир, щоб ми перемогли і всі були живі та здорові”, - каже Тетяна. І так декілька місяців.
Зміна місця служби та переїзд до Закарпаття
Через кілька місяців відбулася військова ротація і Олексія перевели служити до Західної України. Родина вирушила за чоловіком. Зняли у маленькому містечку на Закарпатті невеликий будинок. І знову все спочатку. Буденні питання, налагодження життя. Та що тут можуть бути за проблеми, коли вся родина разом. Все можна витримати та подолати. Чоловік працює, Тетяна займається дитиною та домашнім господарством. Приїхали до міста і сім'ї друзів, з’явилися нові знайомства.
Луганські переселенці намагаються допомагати один одному, підтримати. Тетяна каже: ”Час від часу зустрічаємося на каву, або спілкуємося телефоном. Ділимся корисною інформацією, речами, новим досвідом життя”.
Маленька Софійка вже відвідує дитячий садок. І з задоволенням влаштовує сольні концерти для батьків з виконанням українських пісень. Тетяна каже: “Донька у нас велика патріотка, навіть, коли були в окупації бачила як летять ворожі літаки і співала українські пісні, казала, що нас не переможуть”.
На письмовому столі дівчинки багато аркушів, фарб та олівців. Творчий безлад, який ніхто не прибирає, бо не можна. Адже все лежить так, щоб зручно було малювати. А малює юна художниця щодня. На картинах сонечко, чисте небо, вся невелика родина поруч, а ще квіти та жовто-блакитний прапор. Не завжди є світло, але це не проблема для творчої натури. Свічки, ліхтарі - все іде в діло, якщо електрику вимикають. Дівчинка питає маму: “А коли вже настане мир і повернемося додому?”. “Треба ще трохи почекати, рідненька”, - відповідає Тетяна.
А через декілька днів чоловік знову вирушив на фронт, боронити Батьківщину. Дружина ретельно продумала, що покласти до похідної сумки, адже попереду польові умови у зимовий період.
На окупованій території панують ті, хто раніше і носа виснути боявся
Болить у жінки душа за рідних, що і досі не можуть виїхати з окупації, адже, насправді, вони там не живуть, а існують. Часто немає світла, відсутній мобільний зв'язок та інтернет. Все робиться, щоб не могли троїчани спілкуватися з рідними, що виїхали та не мали змоги надати правдивої інформації про все, що там відбувається завдяки “визволителям”. Якщо і вдається якимсь чином поспілкуватися, то розмови ведуться про те, що приготували на обід, чи як там улюблена кішка почувається. Ніякої інформації про умови життя, події та справи. Адже кожна така розмова може стати останньою для того, хто мешкає на окупованій території. Можуть прийти військові і забрати на допит. Після цього не всі повертаються додому, де вони та як, ніхто не повідомляє.
“Зараз в окупації панують ті, кого раніше за людей не вважали, наскільки вони були не шановані серед співвітчизників”, - каже Тетяна. За її словами, якщо на початку окупації у селищі було щодня дуже багато людей. Це і мешканці громади, і ті, хто вимушений був рятуватися від війни з Сєвєродонецька, Рубіжного, Лисичанська, Харкова. То зараз порожньо, людей залишилося мало, всі хто, міг виїхав, хто залишився зайвий раз нікуди не виходить, щоб не наражатись на небезпеку. А ще постійне очікування, що можуть прийти військові і забрати на допит за доносом “доброзичливих” людей.
Час минув, але досі згадаю Печенізьку дамбу
Скільки часу минуло, але досі Тетяна згадує нелегкий шлях до волі з окупованої Луганщини. Іноді дорога нагадує про себе у страшних снах. І тоді вона прокидається серед ночі і довго не може заснути. Вона каже: “Не знаю, як у мене тоді вистачило сил перейти з дитиною ту дамбу”. Досі перед очима жінки та ніч, коли виходили з дому. Сильний дощ, блискавки, машина “сідає” у калюжі.
Діти плачуть, страх такий, що все навколо здається нереальним. Наче фільм жахів перед очима, але все насправді і потрібно рятувати дітей. “Я тримала доньку за руку і втішала її як могла, головним аргументом для неї було, що ми зустрінемося з татом”, - каже Тетяна.
Їхати польовими дорогами ніяк, тільки через ворожі блокпости, яких по дорозі більше двадцяти. Провокуючі питання та обшук речей, і кожного разу враження, що зараз завернуть або заарештують.
Блокпости позаду і величезна черга біля дамби, машина залишається далеко і щоб не гаяти час доводиться вирушати пішки з сумками та дитиною на руках. Стає дуже спекотно, літнє сонце нещадно гріє, питна вода закінчується, присісти ніде та й не можна зупинятися. Чути вибухи, але на них звертати увагу не вистачає сил. Донька починає плакати голосніше, а у жінки просто підкошуються від втоми ноги, вони в кросівках і печуть. Ще трохи і на іншому боці. Нарешті дійшли. І відразу потрапили у турботливі руки українських волонтерів, які надали питну воду, солодощі дітям, допомогли з речами та транспортом. Коли зустрілися з волонтерами, то Тетяна плакала без перерви від радості, що вже на вільній українській землі, що нарешті вирвались. Поруч витирали сльози ще кілька молодих жінок з дітьми. “Ніколи не забуду як раділа тоді і сподіваюсь, що скоро відчую радість від повернення додому, на вільну Луганщину. Ми все витримаємо і переможемо”, - каже Тетяна, тримаючи на руках Софійку. “Обов'язково, мамочка. Тато на фронті і він з друзями всіх ворогів переможе”, - каже донька.
Авторка Вікторія Кайдаш
