Війна розлучає людей, нерідко губить родини через відстань та складні обставини, які не залежать від людських планів та намірів. Та іноді потрібно зібратися і попри страхи та життєві негаразди зробити, на перший погляд, неможливе, як троїчанка Тетяна, дружина військового, що служить в ЗСУ. Вона разом з чотирирічною донечкою виїхала з тимчасово окупованого міста до вільної України і там родина змогла возз'єднатись.
Ранкова кава 24 лютого
Вночі Тетяна спала погано. На душі було якось неспокійно. Весь час прокидалась та крутилась. Снилися якісь негаразди, тож встала як ніколи рано - ще о четвертій годині. Вирішила сніданок родині приготувати та каву чоловікові, який вперше за багато днів отримав вихідний. Вже навіть турку на піч поставила, коли чоловіку-прикордоннику подзвонив командир - терміново прибути на прикордонний пункт. Без зайвих пояснень той зібрався і поїхав.Через декілька годин він у складі Збройних Сил України вже вирушив на війну. Жінка ще довго не могла повірити у те, що відбувалось. “Невже це не страшний сон, невже війна?”- крутились в голові одні і ті ж слова.
Почали дзвонити подруги, у яких чоловіки та наречені теж прикордонники, а потім рідні та друзі. З цього дня життя змінилося на “до” та “після”. Наче почався новий відлік часу, який тік в іншому вимірі.
Воєнний стан, робота установ та підприємств призупинена, надходять повідомлення про обстріли російськими військами різних куточків країни. І кожен день очікування короткого дзвінка від чоловіка. Кожну годину, хвилину думки про те, чи живий, не поранений. Донечка, яка хоч і звикла, що тато часто по декілька днів на чергуваннях, теж постійно запитувала коли він повернеться. Тетяна з посмішкою заспокоювала дитину, а потім тихенько плакала, щоб та не бачила сліз.
Прихід “визволителів”
Незабаром селище захопили еленерівці. Почалася окупація. “Нова” влада відразу ввела свої порядки - комендантська година, пошук неблагонадійних. Озброєні люди все частіше почали відвідувати домівки військовослужбовців та громадських активістів. Першими у списки “відвідувань” потрапили саме сім'ї прикордонників, які пішли служити в ЗСУ.
Тетяна щодня чула нові розповіді друзів та знайомих, як до когось з родин прикордонників приходили озброєні люди, робили обшуки, погрожували. Подібні візити робились вночі або рано вранці, коли люди ще спали і тільки оговтувались від сну. Постійне очікування і страх, що це може бути в присутності дитини.
“Ми з донечкою боялися вдвох на ніч залишатися, ночували то у батьків, то у друзів”,- згадує Тетяна. Вдень та вночі як у пеклі, а в голові одне питання -“Коли прийдуть до нас, що їм від нас потрібно?”
Десь через тиждень дійшла черга і до її родини. На щастя, донечка була у бабусі з дідом, а Тетяна якраз навідалася курей та собаку погодувати. Незвані “гості” зайшли до двору великою юрбою, чоловік сім озброєних, і почали питати де чоловік, чи не ховається вдома. Перерили все в будинку, господарчих приміщеннях - всюди. Жінка відповідала без емоцій, сухо: “Чоловік служить, вдома немає”. І знову продовження обшуку, знову погрози. “Ось закінчиться війна, і поїдете ви до Сибіру, і дітей у вас відберуть, адже ви не можете їх нормально виховувати, нацизм розвели тут”, - казав один з “гостей”.
Троїцьке
Обшук продовжувався дві години, а у Тетяни враження, наче ціле життя. Повторювала собі: “Головне витримати, не піддаватися емоціям й не плакати”. Нарешті все закінчилось і незвані гості пішли.
Серце у жінки колотилось так, наче тікала від вовчої зграї. “Потрібно щось робити, потрібно якось вирватися з окупації. А як?” - думала Тетяна.
Як виїхати?
Ситуація з кожним днем ставала все гіршою. Все більше знайомих розповідали про обшуки, про наміри виїхати з окупованої території. Чим довше з цим тягнула, тим важче це ставало зробити. Відсутній мобільний зв'язок, інтернет “ловили” в окремих точках попід дворами, адже найпотужніший місцевий оператор інтернету був відключений.
Через знайомих вишукували телефони перевізників. Всюди блокпости, нікого не випускають з міста. Небезпечний шлях через Харківщину вже перекрили - йдуть бої. “Зібралися з подругами, у яких чоловіки на фронті, і вирішили чекати “зеленого коридору”, щоб всім разом виїхати з дітьми”, - каже Тетяна.
Виїхати з громади можна було тільки в одному напрямку - на росію. Однак такий варіант жінка, навіть, не розглядала.
Потяглися довгі тижні очікування. Кожного дня одне і теж - “Дороги немає, чекаємо”.
У кімнаті складені валізи з речами, щоб у будь-яку мить відправлятись в дорогу.
“Нарешті, повідомлення - завтра виїзд. Збираємося разом з подругами, щоб все обговорити”, - згадує Тетяна.
Дорога на волю
“Зелений коридор” був неофіційним, йшов через дамбу Печенізького водосховища до селища Печеніги що на Харківщині.
Їхали довго, з перервами. Постійно зупинялись та вичікували і знову їхали. Діти в машині сиділи тихо, навіть, не жалілися.
Багато російських блокпостів по дорозі - на кожному перевіряють документи, оглядають речі, машину, перевіряють мобільні телефони, ставлять різні провокаційні питання. “Відповідати потрібно спокійно, не сперечатися, адже можна і не доїхати”, - каже Тетяна.
Їхали спочатку до Куп'янська. Там треба перечекати обстріли і потім вже рухатись далі. Ночували на зйомних квартирах.
Доводилось брати себе в руки і сказати, що ще трохи і все буде позаду. До дамби доїхали на таксі, а через дамбу йшли пішки, адже автомобілем не переїхати, вона вже зруйнована. Сил не вистачало, донька постійно просилась на руки, а ще ж валізи тягнути, які вже хотілось просто кинути посеред дороги. Та на іншому боці чекали волонтери і все нарешті закінчилось.
Тетяні з дочкою допомогли добратися до селища. Звідти поїхали евакуаційним автобусом до Харкова, а потім з двома подругами в Дніпро.
Зустріч з чоловіком
В той день Тетяниному чоловіку командування виділило пару годин, щоб зустріти дружину з донькою і її подруг.
“Забула про втому, про страхи дороги, коли побачила кохане обличчя”, - каже Тетяна.
“Все буде добре”, - сказав обіймаючи дружину та донечку Сергій.
Оселились у трикімнатній квартирі. Тільки там вже змогли відпочити від довгої та важкої дороги.
“Перші два дні просто відпочивали та приходили до тями, потім почали шукати дитячий садочок для наших діток”, - каже жінка. На щастя, з цим допомогли луганські волонтери. Зараз займаються пошуком роботи та оформлюють документи переселенців.
Дніпро
