Золоте – це не просто українське місто. Це ще й слово, яке часто звучить у новинах, які стосуються збройного конфлікту (і майже постійно – поруч зі словом «обстріли»). У рамках престуру «Досвід реформ на Луганщині», організованого Харківським пресклубом журналісти з різних регіонів України мали змогу подивитися, чим і як живе це невеличке місто, у тому числі журналіст «Троїцьке.Сity».
Про життя Золотого й сусідніх населених пунктів журналістам розказала Інна Деміденко, заступниця голови Гірської ВЦА. Розповідала не як чиновниця, а як звичайна місцева мешканка – не просто з емоціями, а зі сльозами; із глибоким знанням місцевої специфіки та власної відповідальності за земляків.
Журналісту, який приїхав до прифронтової Луганщини з іншого регіону, спочатку важко зрозуміти, що в деяких населених пунктах Луганської та Донецької областей немає органів місцевого самоврядування. Тут не обираються місцеві ради, тут діють військово-цивільні адміністрації – органи державної влади, керівники яких призначаються Президентом України.
Безпосередньо в Золотому працює Гірська міська військово-цивільна адміністрація була утворена 2 березня 2021 року указом Президента України. До того тут працювала ВЦА міста Золоте та села Катеринівка. Ще раніше – Золотівська міська рада, яка до 2014 року підпорядковувалася Первомайській міській раді (як і ще декілька невеличких населених пунктів, включаючи Гірське).
Робота є. Миру немає
Отже, до Гірської міської територіальної громади увійшли такі населених пунктів: місто Гірське, місто Золоте, смт Тошківка, смт Нижнє, село Оріхове, село Кримське. Колись ці населені пункти підпорядковувалися або місту Первомайську, або Слов’яносербському району. І Первомайськ, і Слов’яносербськ нині окуповані.
Не роз'їжджаються здебільшого через те, що тут є робота: на території Гірської громади працюють чотири шахти. Щоправда, одна з них вугілля не видобуває, а працює лише на відкачку води з інших шахт та з тих, що лишилися на непідконтрольній території.
Підтоплення шахтними водами й задовго до 2014 року було місцевою проблемою. Що з цього буде далі, невідомо. Але більшість місцевих мешканців розуміє: регіон перебуває на межі екологічної катастрофи. Тому й, при наявності робочих місць, житло тут дуже дешеве: непогану двокімнатну квартиру можна придбати за 40 – 50 тисяч гривень. Саме гривень, а не «умовних одиниць».
Лякає тут не лише екологія: попри всі режими тиші, обстріли тривають.
Так, за пару днів до нашого спілкування (кінець серпня 2021 року) в Золотому поранило жінку середнього віку.
А за весь період бойових дій, починаючи з 2014 року, тут загинуло 19 осіб. Про один такий випадок Інна Деміденко розповідає, придушуючи ридання:
– Хлопчик із дідусем пішли на ставок. І обидва загинули. Вони вже так довго в підвалі переховувалися, що просто сил моральних не було далі там сидіти. Ось дідусь і повів онука скупатися… Ця дитинка під опікою в дідуся була, змалечку батьківської любові не знала… Таке коротке життя, і така смерть…
Місцева влада: робота на смузі перешкод
Робота місцевої влади тут, з одного боку, передбачає всі ті обов’язки, що й в інших регіонах України. З іншого ж, до них «плюсується» чимало специфічних, прифронтових.
Наприклад, треба зробити ремонт електромереж або дахів. Залучити фахівців недостатньо: треба звернутися до представників цивільно-військового співробітництва (CIMIC), до обласної ВЦА для того, щоб на певному рівні була досягнута домовленість із представниками окупаційних адміністрацій… Щоб не стріляли по людях, які робитимуть ремонт… Представників інших регіонів країни, географічно далеких від лінії розмежування, така інформація буквально шокує.
– Наші звернення можуть розглядати не один день, і тоді ремонт доводиться затягувати, – розповідає Інна Деміденко.
Ще одна специфічна проблема – оформлення документів, пов’язаних із нерухомим майном, яке залишилося на непідконтрольній території, або на житло, зруйноване внаслідок обстрілів. Зрозуміти цю процедуру людині, далекій від такої проблеми, важко. Спрощено кажучи, якщо документи на нерухомість оформляли до того, як в країні запрацював електронний реєстр, то вони зберіглися в паперовому вигляді підтверджувати право на майно лише в окупованому Первомайську. Й людині своє право на майно треба доводити в суді.
– А в Попаснянському суді працює рівно одна суддя, – каже пані Інна.
Окремі «пригоди» місцевої влади – заміна вікон, які в зимовий період повилітали з адмінбудівлі внаслідок обстрілу. На той період це ще була Золотівська міська рада. Працювали одягнені, руками в перчатках клацали по клавіатурі комп’ютерів, щоб не залишити місцевих людей без необхідних документів… Швидко вставити вікна заважав очевидний факт: усі підприємця боялися сюди їхати.
– Ми ледве знайшли постачальника з Харкова, – Згадує Інна Деміденко.
Статус прифронтового міста, близькість «нульової точки» (три кілометри) вносить корективи в усі аспекти життя громади.
Ось приклад: загубилася людина (літня жінка) – а шукати її немає змоги, бо пішла вона в «непідконтрольному» напрямку. Перейшла мінне поле… І більше її ніхто не бачив. Шукати ніяк.
– Сподіваємося, що вона жива – на «тому» боці вона має колишніх колег, друзів. Хочеться вірити, що вони її прихистили, - каже заступниця голови Гірської ВЦА.
В декораціях війни
Але загалом люди тут все-таки навчилися жити звичайним життям. Не просто ходити на роботу та боятися обстрілів, а й радіти, святкувати, народжувати й виховувати дітей… Так, на момент нашого спілкування тут активно готувалися одразу до двох важливих дат: до Дня шахтаря, який завжди був гучним святом для всього шахтарського регіону, та до 1 вересня – Дня знань. Вихованці місцевого дитячого садка проводили репетицію просто на території парку, де відчувалося, що тут і благоустрою увагу приділяють, і культурі, і традиціям.
…І все це – в декораціях у стилістиці 2014 року. Де-не-де заходити за обочину не дозволяє колючий дріт. Де-не-де мішки з піском, які у 2014 році служили укриттям українським військовим. Де-не-де знаки з написом «Обережно: міни». І це не кажучи вже про умовно працюючий КПВВ. Адже він ніби й працює, і при тому скористатися ним можуть лише мешканці прилеглих сіл.
