Мешканці Антрациту з Луганщини родина Наталії та Ігоря Бур’яненко в липні 2014 року, коли почалася війна, поїхали з міста, як вони думали на тиждень-другий, а війна розлучила з малою вітчизною вже на сім років. Та навчила жити по-новому, повністю переглянути життєві принципи та почали цінувати прості людські радощі.
— Почалися обстріли, — згадує пан Ігор. — Виходити на вулицю стало страшно, кожен день був як останній. Лячно і не зрозуміло.
Коли поїхали з міста, вважали що вже через кілька днів повернуться додому. З собою взяли лише літні речі на перший час і в дорогу. Спочатку потрапили до Харкова, зняли житло, та час минав, а нічого не змінювалось. Житло у Харкові дуже дороге, тож довелося згадати про родину Наталії, що мешкала в передмісті Кропивницького. Поїхали до Цибульова, де мешкав батько Наталії. Пані Наталія згадує: «Тоді у нас ще були деякі кошти, сподівалися, що кінця року вистачить, а там все і закінчиться» . У друзів в Антрациті на перший час навіть свою собаку Мері залишили. Пан Ігор згадує як забирав її: «Їхали машиною, забрав деякі теплі речі вдома і собаку. Та почались обстріли. Злякалися і я, і собака, стрибнула мені на руки і так чекали, коли затихне. А потім вона вибігла з машини і зі страху до лісополоси побігла. А тут поруч український блокпост, полоса була замінована. Ото пережили жах, та на щастя з собакою нічого не трапилось. А мене військові запідозрили у провокації, бо собаку пустив на мінне поле про яке я й знати не знав, обшукали та все обійшлось».
Рік закінчився швидко. За цей час донька Олександра адаптувалася у україномовній школі, зняли більш дешеве житло. Гроші зі збережень закінчувалися і потрібно було якось влаштовуватися на новому місці. Пан Ігор каже: «Ми зареєструвалися як переселенці. Льготами особливо не користувалися через особливості законодавства, невеликі гроші від держави отримували лише на доньку. Добре, що прості люди у Кропивницькому нам допомагали. Адже приїхали ні з чим — все на Луганщині лишили, навіть, тарілки, виделки своєї не було.
Квартири змінювали, адже далеко не кожен погоджувався здавати житло переселенцям, це було як “тавро”. Та знайшлись добрі люди і з житлом врешті-решт допомогли, і з роботою, навіть, коли доньці потрібна була операція не залишили на одинці, зібрали кошти на лікування.
Пані Наталія каже: «Ми вже маємо справжніх друзів у Кропивницькому, і якщо з якихось причин доведеться переїздити, то жалкувати будемо про людські стосунки».
Кожного ранку родина очікувала, що ось-ось і вони повернуться в український Антрацит. Там залишилася робота, друзі, нерухомість, там залишилось ціле життя. «Ми і досі згадуємо як раділи приїхавши від війни до Кропивницького найпростішим життєвим радощам: тиші навколо, морозиву, тому, що ми є один у одного. Це і допомагає триматися вже скільки років, головне родина і її підтримка».
З часом життя почало налагоджуватись: стабільне житло з невеличкою городиною, яку пані Наталія ретельно обробляє та висаджує овочі і не тільки, робота в обох. Наталія – економіст-міжнародник, освоїла новий вид занять — робить масажі. Ігор – програміст, працює за фахом.
Відразу як трохи оговталися, зрозуміли, що можуть і бажають допомогти таким як самі — вимушеним переселенцям. Почали шукати однодумців, займаються волонтерською діяльністю. Пані Наталія каже: «У 2015 році хотіла зібрати спільноту луганчан, щоб допомагати один одному, та не вийшло. Тоді громадська діячка Вікторія Талашкевич допомогла влаштуватися волонтеркою Наталії до «Кулінарної сотні», що готувала для воїнів АТО заготовки для приготування супів та борщів. Робили в день до 100 комплектів борщів (один набір на 5-6 літрів води), працювали конвеєром: кожна жінка додавала до пакету окремий продукт.
Далі доля звела з Тетяною Силою, що теж допомагає переселенцям. Так і продовжують волонтерську справу. Пан Ігор на громадських засадах навчає охочих програмуванню. Пані Наталія три дні на тиждень по дві години на день на волонтерських засадах тобто безоплатно працює у Банку речей. Пані Наталія каже: «Це кропітка робота, речі спочатку приносять до Банку клієнти, знайомі, потім у соцмережі інформацію розповсюджуємо. Ми вчимо культурі споживання всіх кропивничан. Наразі не соромно одягатися у речі, які до тебе вже хтось носив. Серед наших клієнтів не тільки нужденні люди, а багато самодостатніх і відомих особистостей. Тут не тільки одяг можна підібрати на всі випадки життя, а й взуття, іграшки, дитячі речі».
У кожного вдома є речі які гарно і добротно виглядають або не використовується зовсім, а комусь вони дуже потрібні. Тож, такі Банки речей було б чудово організувати у кожному місті та селі. Щоб люди могли знати, що навіть, коли не має в цей час грошей на дешевий одяг із секонду, то вихід є - взяти його в Банку речей. А коли є зайві речі в господарстві, то навпаки — принести їх до Банку речей.
Життя налагоджується, але кожного дня родина мріє повернутися в рідне місто Антрацит, над яким буде замайорить український прапор.
Подивишся на цих усміхнених, приємних людей, і якщо не знаєш їхньої історії, то ніколи не подумаєш, що вже скільки років вони живуть очікуваннями, мріють про стабільне життя. Поруч родина, улюблена собака Мері. Наталія з Ігорем про те, як їм вдалося зберегти свій оптимізм кажуть: «Головне для нас – це родинні стосунки, вони надають сил вистояти, подолати всі труднощі, а ще люди, що поруч, які потребують нашої підтримки, і які готові допомогти самі».
Обмінний візит проводиться у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН із питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
