На території Луганської області проживають представники і представниці 123-ьох національностей і етнічних груп, серед них – лемки. У роки Другої світової війни до Луганської області переселили 8 тисяч 729 сімей лемків, або як самі себе називають – русини. Це було примусове переселення етнічних українців з Польщі до України. Лемків розселили всією країною, а також у 12 районах Луганської області.
Комусь «пощастило» і переселених поселили у колишні будинки депортованих німців, а от тим, що «розкидали» по декілька сімей по селах пощастило менше, бо десь селили у пусті хати «мазанки», а все більше у землянки, бо в таких жили і місцеві селяни, бо під час війни все було знищено і розбомблено. Багато родин переселених за першої ж нагоди намагалися переїхати на Західну Україну, а саме до міст Східниці, Борислава, де можна було влаштуватися працювати на нафтові промисли, та на історичну батьківщину так і не вдалося повернутися донині.
Зі спогадів жителів Луганської області
Понад десять сімей переселених поселилися в селі Новочервоне на Луганщині. Нікого вже з них не лишилося серед живих, а нащадки, на жаль втратили мову, та й з етнічного одягу чи речей домашнього вжитку мало що вдалося зберегти.
Лідія Мурай, село Новочервоне, Луганська область:
– Десять сімей нас тут було переселенців, і моя мама серед них теж. Та тільки всі хто тоді приїхали вже померли, а я в Новочервоному вже місцева, бо тут народилася і виросла. Коли ще мама й бабуся були живі, то говорили своєю мові між собою, а я вже не вмію. Везли їх у «товарняку» – це такий вагон без вікон та дверей. Їхали в тому вагоні кілька сімей, а серед них мій дід та бабуся, моя мама Розалія та її сестричка Тася і братик Броник, а ще дві прабабці. Вся родина.
Мама моя вже як підросла, то весь час дояркою на фермі працювала, а брат її Броніслав – трактористом у колгоспі. Сестра Таїсія поїхала на Кіровоградщину і там телятницею на фермі працювала. Ніхто ніколи тут у селі не питав мене звідки мої батьки родом, та хто ми, тоді це було якось не прийнято. Кілька разів брали мене батьки в гості до бабусиного брата на Житомирщину, бо він там оселився. Дуже мені там сподобалося – природа гарна. Ще б хотіла поїхати та ні до кого: вже повмирали всі родичі, що там жили.
Василь Косик, село Новочервоне, Луганська область:
– Жили переселенці під горою, ціла вулиця, сімей з десять, а потім вже їх діти та онуки по всьому селу стали розселятися, – каже найстаріший мешканець села Новочервоне Василь Косик, йому наразі за 90 років. – Будинки, кому дали від колгоспу, а хто сам будувався.
Вирізнялися лемки тим від місцевих селян, що яскраво одягалися. У чоловіків чорні капелюхи, ще й квітами прикрашені, а жінки одягали прикраси на шию із бісеру і великі кружевні комірці. У нас такого одягу люди не бачили в селі. Гарного одягу ніде було купити. Що самі жінки із полотна шиють, оздоблюють вишивкою – то «святкове», а на повсякдень, так носили сорочки і штани з вибіленого полотна чи в бузині там покрасять. То в тому й ходили. Тоді ж всі бідно жили і вишиванки одягали тільки на свята та до церкви. Спочатку війна, а потім післявоєнна розруха, важко тоді всі жили. Церква була у нас своя, але були й такі з парафіян, що ходили до сусіднього села – Тарасівка. Переселенці були дуже набожні. Називали себе українцями, а не поляками. Казали, що хто добровільно їхати не хотів з Польщі, то грозилися вислати аж до Сибіру. Тож треба було людям робити такий нелегкий вибір та й їхати «світ за очі», майже без нічого. Пам’ятаю, працював з одним переселенцем Едуардом Денефнером, водіями у колгоспі. Були ми «змінниками», коли в полі були жнива чи посівна, або коли цукровий буряк возили у Сватове. Так, от наш екіпаж за добу чотири «ходки» робив, коли всі інші тільки по дві-три встигали. Нас називали «передовики» і виплачували премію за гарну працю: обом.
Світлана Харламова, краєзнавиця, завідувачка місцевої бібліотеки, село Новочервоне, Луганська область:
– Родом я не з цього села та майже все життя тут живу, вивчаю історію цього краю, роблю тематичні збірки для бібліотеки. Співпрацюю з сільським краєзнавчим музеєм та однією із його засновниць, вчителькою історії Людмилою Трущ. З бесіди з пані Людмилою, я дізналася, що раніше про лемків замовчували, тому в музеї немає, ні окремої експозиції ні навіть тематичного куточка чи альбому з фотографіями. Знайшла лише одне фото лемкині, яка була нагороджена державною нагородою за працю у колгоспі:
Але тепер ми вирішили надолужити втрачене, проведемо опитування вже онуків та правнуків лемків. Поки це лише кропітка краєзнавча робота.
Прізвища сімей-переселенців можу назвати: Чернецькі, Денефнери, Лісовські, Маліновські, Редель. Дехто з нащадків їх виїхав вже з села, хто поїхав на Західну Україну жити, а хто переїхав до міст Сватове, Сєвєродонецька та Лисичанська, бо мали там де працювати або до родичів. Якось так склалося, що в нашому селі ми ніколи не розділялися на «своїх» чи «переселенців», а жили і живемо дружно.
Новочервоненські народні ансамблі "Молодушки" та "Горлиця"
Коли ми співаємо у народних ансамблях «Горлиця» та «Молодушки», що організувала Ольга Дерев’янко при Новочервонівському сільському будинку культури, то легко розучуємо пісні будь якою мовою, бо для когось із вокалістів то є рідна мова, а ми – підхоплювали. А те, що у нас добре виходило зберігати «від коріння» свою душу, так тому є підтвердження. Наші самобутні ансамблі брали участь у Всеукраїнському фестивалі «Сорочинський ярмарок» на Полтавщині, відкривали фестивалі Днів культури Луганщини у Києві, а також відстоювали звання слобожанок на Всеукраїнському фестивалі «Слобожанський спас» на Луганщині. Сподіваємося, що і на фестиваль «Стежками Лемківщини», що в Новоайдарі на Луганщині, якось потрапимо, бо новочервоняни як і лемки люди гонорові, творчі і працьовиті. А разом з лемківським вокальним колективом, а ще з румунами та поляками ми вже виступали на одній сцені у 2017 році у місті Івано-Франківськ на Міжнародному фольклорному фестивалі етнографічних регіонів України «Родослав».
Як проходить етнофестиваль лемків на Луганщині
Найбільше лемків живе в Новоайдарському та Лутугинському районах в Луганській області. Лутугине наразі знаходиться на непідконтрольній українській владі території, тому фестиваль «Стежками Лемківщини» проводять з 2017 року в Новоайдарі один раз на два роки восени.
– Трагедія лемків – це трагедія всієї України, – каже Голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина», Василь Мулеса. – Депортованих лемків розселили по всій Луганській області і вони себе тут не загубли. Правду кажучи, ї х тут кинули помирати, але вони взяли в руки сокири та почали будувати хати, народжувати дітей . І наперекір тим зайдам, які хотіли ї х знищити – вижили і зберегли культурні надбання своїх предків. Пан Василь зізнався, що про лемків Луганщини їх організація мало має відомостей, але надолужують як можуть. Так, для участі в етнофестивалі запросили жіночій квартет «Дивоцвіт» із Львівської області під керівництвом Марти Бойко, які виступали на одній сцені у Новоайдарі разом з вже луганськими лемками зі Сватівського, Новопсковського, Кремінського, Станично-Луганського та інших районів.
Зі спогадів лемків, що виїхали з Луганщини до Львівщини
Анастасія Пронь (Гоц), смт Східниця:
– До нашого переселення на Донбас ми жили у селі Іванівка, мали велику дерев'яну хату, поряд стояла стайня, де ми тримали дві корови, свиню та курей. Мали великий сад. Батько працював на копальні, а мати, як і явсе життя на полі. Мені було 18 років, коли нас вивозили. Я пригадую, як ми всі в хаті плакали, ніхто не хотів нікуди їхати. Нам казали, що якщо ми добровільно поїдемо, то дозволять забрати, все що хочемо, що нам буде добре, а як ні, то все одно поїдете, і поїдете без нічого, і дуже далеко. І ми погодилися. Одну корову ми хотіли продати, але її ніхто не купував, мама віддала її просто так знайомим. свиню ми зарізали, щоб було що їсти в дорозі, бо нас попередили, що їхати довго і треба мати що їсти. Посеред дня приїхала велика машина з солдатами, ми почали вантажиться. Та в машину не все помістилося, що хотіли взяти. Залишили жорна. січкарню, невеликий млин і взагалі дуже багато всього. У вагоні нас їхало три сім’ї, всі ми були родичі між собою. Так і їхали через всю України в одному вагоні з коровами. Привезли в Лисичанський район, село Іванівка. Поселили нас в землянки, а хат було під лісом тільки три. Все було побито, знищено, в хатах не було дверей. Пам’ятаю, як ночами вили вовки. У тій хаті, де була наша землянка, жило троє сиріт – Катя, Коля і Володя. Ставилися вони до нас і ми до них добре. Прожили ми там рік. Працювали у колгоспі. Потім інші переселенці їхали до Східниці і нас позвали з собою. Коли ми приїхали до Східниці, дали нам хату, де колись жили жиди, яких у війну розстріляли. Хата була в жахливому стані, без вікон та дверей. Я пішла працювати санітаркою в лікарню, а батько – на нафтовий промисел.
Дмитро Колтко, смт Східниця:
– Мені було вісім років, коли ми виїхали з Польщі. У нашому селі жили одні лемки. Батько був ковалем, мав свою кузню, але хотів їхати в Україну. Пам’ятаю, як нас спочатку вивезли до Горлиць на поїзд. Проїжджаючи через всю Україну, з довгими зупинками, я бачив зруйновані та спалені міста і села, як все було знищено війною. Привезли нас до Лисичанська, а потім вже до села Новожданівка, там був колгосп. Місцеві нас прийняли добре, хоча майже не розуміли наш говір. Тата взяли працювати ковалем у колгосп. Хати ми не мали, а жили в одній кімнаті в гуртожитку. Потім батько вирив землянку, а в колгоспі дали матеріали на облаштування, де потім і жили, де народився мій брат. Потім батька покликали працювати до Східниці на нафтопромисловому підприємстві, бо він на цьому знався. Так ми і потрапили до Східниці. Там нам дали будинок, де раніше жил німці й працювали на промислі, а потім втекли з відступом фашистських військ. Я пішов в школу в другий клас.
Марія Прибило, смт Східниця:
– Коли прийшов час виїжджати, то ми спокійно почали збиратися. Казали, щоб ми багато нічого не брали, там на місці нам все дадуть. Та ми того не слухали, брали все, що можна було взяти, корову взяли та інші речі. Залишали хату, стодоли, багато власного лісу та землі. Привезли нас до села Мишерова Ворошиловградської області (зараз Луганська область). У тому селі хат майже не було, все було розбомблене, понищене, води та світла навіть не було. Місцевих жителів практично не було, самі переселенці. Пам’ятаю, як ми святкували Новий рік. Батько пішов у садок і зрубав вишню, бо інших дерев там не було. Ми її занесли в хату і прикрасили новорічними іграшками, які привезли із собою. Пізніше ми переїхали до Борислава, де батько та сестри пішли працювати на нафтові промисли, а я вчитися до школи. Зі своїм майбутнім чоловіком ми жили по-сусідськи у Мацині-Великій (до переселення), потім їхали разом наші сім’ї в однім вагоні на Схід, а вже пізніше ми зустрілися та одружилися з ним у Східниці і прожили разом довге та щасливе життя”.
Історична довідка
За роз’ясненнями, хто такі лемки редакція газети «Сільська новина» звернулися за коментарем до історика і краєзнавця, викладача Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Василя Менько (на фото), який сам за походженням із роду лемків і вже понад 10 років займається краєзнавчою роботою:
Василь Менько, краєзнавець
– Свою назву лемки отримали від того, що часто вживають слово «лем», що означає «тільки або лише». Значення слова «лемко» й досі не з'ясовано остаточно. Наведу лише декілька версій, які мені вдалося віднайти в історичній літературі:
- історик Іван Вагилевич вважав, що слово може походити від «лемза»(вітрогон) або «лемзіти» (лазити).
- можливо походить від чеського слова lem – «кордон або межа». І треба сказати, що лемки завжди жили в пограниччі і така версія має право на правдивість.
- мовознавець Михайло Худаш мав свою гіпотезу, що назва походить від чоловічого імені Лемира, а зменшувальна його форма: Лемик, Лемко.
Пан Василь розповів, що лемки – етнічна група українців, які мешкали в Карпатах по обох схилах Східних Бескидів між річками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі та на північний захід від річки Уж на Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині.
Ще у 1843 році історик Яків Головацький звернув увагу, що «назви бойки і лемки» є тільки прізвиськами, якими русини Північної Галичини називають своїх братів за Дністром та в горах. Самі собі одначе вони тих назв не дають. Самі ж лемки називають себе русинами або «руснаками», які своїми предками вважають «карпів» і «білих хорватів».
В часи Київської Русі тут побудували фортецю – місто Сянока. Польський дослідник Адам Фастнахт писав, що на початку будівельних робіт тут селилися численні ремісники і так виникали руські поселення Терепча, Вільхівці, Прусик й інші.
Остаточне заселення Лемківщини сталося вже при владі польського короля. Так, поселенців звільняли від податків на 24 роки і це було привабливим для селян. Деякі селяни так переїздили з місця на місце в горах і не сплачували податків роками. Серед причин оселятися саме в горах були і часті в ті часи татарські напади, жорстоке поводження шляхти з селянами.
Спочатку лемки поїхали з рідних земель на заробітки, щоб викупити свої «клаптики» землі, а потім почалася війна. Уже в Першу світову війну більше трьох тисяч лемків австрійська влада вивезла до концтабору Телергоф. У 1918 році після розпаду Австро-Угорщини на Лемківщині утворили дві республіки, які не проіснували довго: «Команецька республіка» була придушена за три тижні, бо дуже хотіла об’єднання з Україною, а «Народна Руська Республіка» протрималася десь пів року. У Другу Світову Лемківщина опинилася під впливом Німеччини. А це було більше 300 сіл з населенням 200 тисяч осіб, із яких 160 тисяч називали себе українцями. І знову лемки стають переселенцями, але вже зі Сходу України.
Повернення лемків в Карпати триває й зараз
При зустрічі зі Східницьким селищним головою, а тепер і очільником об'єднаної територіальної громади Іваном Піляком (на фото) дізнаємося, що багато луганських лемків після поневірянь на Сході країни, де так і не змогли звикнути жити без гір в степовому краї, де все було незвичним та чужим, знайшли свій другий дім в Східниці.
Іван Піляк, голова Східницької ОТГ
– Вже скоро вісімдесят років виповниться від початку переселення лемків з їх історичних теренів, і дуже важливо не загубити і не «підмінити» історичну правду, – каже Іван Піляк. – Маючи сам лемківське коріння долучив і сина Назара до краєзнавчої роботи. При співпраці з істориками-науковцями збираємо матеріал про історію Східниці і вже видали спільно кілька монографій. Наше селище для лемків стало другою батьківщиною, тим осередком, у якому можна було оговтатися від пережитих страждань, тут з’явилася хоч якась стабільність та нормальні умови проживання, роботи, впевненість у майбутньому.
Голова розповів, що лемки не знайшли спокою й в наші часи, бо друга хвиля переселення лемків вже зі Сходу на Захід почалася з 2014 року, коли на Донбасі спалахнула війна. Люди знову кидали все і їхали через всю Україну до рідних Карпат, щоб рятувати свої життя і передати пам’ять про свій рід дітям.
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
Мешканці міста Східниця на Львівщині
