Володимир Миколайович Бабій, 80 років, мешкає у Троїцькому будинку-інтернаті. Тут, розмінявши дев'ятий десяток навчився читати. За це рік вже перечитав 17 книг, більше обирає про війну, про давні часи.
Не було у мене дитинства
Про себе розповідає, що ріс у дитячих будинках Кадіївки, Горського, Лозно-Олександрівки. Закінчив лише один клас в школі і навіть не встиг всі букви вивчити. Потім були тяжкі післявоєнні часи і потрібно було працювати.
— Я не пам'ятаю себе дитиною, бо не було у мене дитинства, — гірко зітхає старий. — Єдине, що заам'яталося, як наш директор дитбудинку кличе мене на ім'я, ласкаво так "Володю, а ну іди поговоримо". І я, малий, біг чимдуж до нього, бо ніхто більше не цікавився моїм життям, там. Хоча й знав, що зараз "ганяти" буде за те, що бешкетував, по деревам лазив та яблука трусив сусідські. А коли хлібом та чаєм пригощав. Він мені і букви показував, але не встиг навчити грамоти. А в іншому дитбудинку, як перевели то вже й не вчили, більше працювали на городі та в полі. Не знаю, я що таке, те дитинство...
В 18 років став механізатором
В 16 років із дитбудинку його направили навчатися на тракториста. До цього хлопець, встиг попрацювати скотніком на фермі та ще на городництві, але за таку роботу й платили копійки. Володимир вже з 18 років сів за штурвал трактора і сам собі на життя заробляв.
Тяжко було молодому хлопцеві звикати і до гучного цілодобового гарчання тракторного мотора, і до "тряски" в кабіні. Важко було назвати "кабіною" залізний козирок над головою, що не від вітру, не від дощу не захищав. Не те, що у сучасних тракторах — комп'ютерна терморегуляція, новігатор, зручна панель управління. Таку техніку Володимир Миколайович бачив у своєму селі в агроформуванні "Воєводське", коли ще там жив з сім'єю.
— Мені дуже кортіло б на такій техніці попрацювати, та я не те що комп'ютерів тих не розумію, а й читати ось до цього часу, як потрапив до будинку-інтернату, не вмів, — бідкається старий. — А тут мене навчили і читати, і не втрачати гумуру (посміхається). Кожен день ціную, бо знаю, що може то він останній.
Сім'я була, та знову лишився сам
Коли було Володимиру 20 років одружився на місцевій дівчині в селі Розсипне Троїцького району.
— Перша моя дружина була маленька, керпатенька, дуже її любив, — розповідає дідусь. — Дитинка у нас народилася. Та й друга мала народитися, та вмішалася теща і повела тайком від мене її на аборт до "бабки". Тоді після війни не можна було аборти жінкам у лікарні робити. Треба було відновлювати кількість людей в країні, бо багато на війні загинуло. І все. І не стало, моєї Весняночки.
Доньку сам виховував як міг. А тещу й на поріг не пускав, не зміг їй, й зараз ще, вибачити те, що вона накоїла з життям доньки своєї і моїм.
Потім Володимир одружився ще раз, коли вже донька дорослою стала. І з другою дружиною прожив разом майже сорок років.
— Не життя, а пісня було у нас з Марією Іллінічною, — розповідає Володимир Миколайович. — Разом все робили по господарству, і погомоніти любили вечорами або поспівати. Не думав, що самому вікувати доведеться. Схоронив її, а потім і доньку. Так і попав до будинку-інтернату. Тепер тут моя сім'я. Пробував було ще й третій раз одружуватися. Вже тут жив коли, у будинку-інтернаті. І жінка гарна траплялася, та тільки її діти мене назад до інтернату привезли і здали як стару і непотрібну річ. Я їм загорожу полагодив, а ось на городі вже працювати не зміг, так мене й повернули назад.
Є ще десь у Володимира Миколайовича родичі у Луганську, онуки. Та зв'язка з ними нема, як донька померла. "Не потрібний став, бо старий, робити вже нічого не можу", — зітхає. Та за весь час розмови так і не випустив з рук книжку. Тепер я знаю, що передам йому вже на цьому тижні — кілька нових книжок, звичайно ж з крупними літерами, бо читає 80-річний чоловік без окулярів.
