Як родина хірургів Капустянських почала практику у селищі Троїцьке

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

"Вільне радіо" публікує історію родини Капустянських — лікарів.

Лікар — це роки навчання і купа сил. Вони рятують життя вже кілька десятків років, а їх власне залежало не від точності колег в операційній, а від вибору "виїхати чи залишитись". Змінити квартиру на будинок в селі, а оснащену лікарню на сільський медичний пункт, вони це змогли. І продовжують допомагати людям

Троїцька лікарня Тетяна Бабичева

Родина хірургів Капустянських переїхала до селища Троїцьке з Луганська. Майже одразу після початку війни. Комфортна міська квартира лишилася в минулому, в теперішньому — стара сільська хатина та город, замість операцій, пацієнтів, керування лікарнею — кілька років безробіття, бо влаштуватися у селищі за спеціальністю ці двоє довго не могли. Не було вакансій.  

Поступово життя таки налагодилося. І тепер у троїцькій лікарні є два хірурги і вперше за всю її історію — власний лікар-онколог. 

Життя у Луганську і прощання з домом

Валентин Капустянський був заступником головного лікаря у Луганській міській лікарні №4. До того не раз бував у країнах, де велися воєнні дії. Працював там як хірург, витягував людей з того світу після вогнепальних ран, мінних вибухів. І уявити не міг, що колись зіштовхнеться з цим у своїй країні.

Його дружина Ельміра Капустянська спершу теж була хірургом загальної практики, згодом почала спеціалізуватися на онкології, віддала цьому 24 роки життя, очолювала поліклінічне відділення хірургії.

 Марина Животкова

 

“Ще у травні 2014-го ми ходили на роботу в лікарню в Луганську, — згадує Ельміра.— Але коли йдеш вулицею, а поряд гатять із вогнепальної зброї, на твоїх очах це забирає життя людей, зносить будинки. У цей момент розумієш, що, як лікар, — ти безсилий”.

Подружжя вирішує тимчасово переїхати до Троїцького, бо там жила 88-річна мати Валентина. Міркували так: погостюють трохи у мами, подоглядають її, а тим часом у Луганську все владнається.

“Навіть уявити тоді не могли, що то буде війна і надовго, що таке може трапитися в нашому рідному місті, — приєднується до бесіди Валентин. — Їхали і не вірили, що надовго. Тому й не брали з собою речей”.

Поїхали в чому були, а в дорожню сумку закинули лише кілька футболок, шортів і легких речей на зміну. Відтоді подружжя жодного разу не поверталося в Луганськ.

З донькою та маленькою онукою, які залишилися в місті, спілкуються лише телефоном і через інтернет. Рідні та друзі передали Валентину та Ельмірі деякі їхні домашні речі, теплий одяг — те, що могли провезти в руках через пункт пропуску Станиця-Луганська. Решта ж нажитого майна залишилася в луганській квартирі.

Початок нового життя

“Наше життя залишилося там. В одну мить ми втратили все: житло, роботу, рідних і друзів, — каже Ельміра. — Але у Троїцьку в нас був дах над головою і ми раділи вже цьому”.

 Юлія Журвльова

На роботу у Троїцькому цим двом лікарям було влаштуватися складно. Два роки жили лише на пенсію матері, а це трохи більше тисячі гривень, і  допомогу для переселенців. Іноді благодійні фонди дарували продуктові набори.

У 89 років мама Валентина переносить інфаркт, а ще через два роки — інсульт. Весь цей час обоє — і Валентин і Ельміра — не відходять від хворої, і роблять для неї все, на що здатні, як лікарі. Через два роки після їхнього переїзду, мама все ж помирає.

 Тетяна Бабичева

Паралельно з цим подружжя намагається влаштуватися на роботу в Троїцьку лікарню. Обоє подають заявки і чекають. Довго. Ельміру запрошують на роботу через рік, а Валентина — аж через два. До того вакансій в лікарні не було.

Цей рік очікування був важким. Жили на те, що вирощували на городі. До умов життя і побуту в селищі звикати було важно.

“Ми мали тими руками, що операції людям робимо, садити город, носити дрова, важкі відра з водою для поливу городини, прополювати картоплю, — згадує Ельміра зі сльозами на очах. — Не думайте, що я ледача чи ще щось, просто для хірурга руки — це навіть більше ніж інструмент, це спосіб рятувати людські життя”.

“Для того, щоб протопити будинок, потрібно купити лафет дров — це 5 тисяч гривень. Потім заплатити ще тисячу, щоб хтось зголосився попиляти та порубати ті дрова. Хірург не може це зробити власноруч з єдиної причини — потрібно берегти руки. Далі треба купити лафет брикетів для пічки на 3-4 тисячі гривень. Як це все можна оплатити за 884 гривень, які отримує лікар Капустянський як пенсіонер-переселенець?” — розповідає Ельміра.  

 Юлія Журавльова

Робота в троїцькій лікарні

Нині Валентин приймає пацієнтів як травматолог, а Ельміра — як онколог. Подружжя не відмовляється від будь-якої роботи — підміняють тих, хто у відпустці, йдуть черговими лікарями на добу, їздять на виклики в будь-який час дня і ночі. Кажуть, що не хочуть втратити кваліфікацію, а для цього слід постійно практикувати.

 Вікторія Кайдаш

До приїзду Ельміри у Троїцькому не було лікаря-онколога. Цю функцію виконували всі фахівці потроху на своїх ділянках, а якщо виникали підозри на рак — відсилали пацієнтів на лікування до інших міст — Харькова, Куп’янська, Рубіжного, Сєвєродонецька та Києва.

 Вікторія Кайдаш

“Нещодавно ми виявили на ранніх стадіях онкозахворювання у 16-річної дівчини, — розповідає Ельміра, — Та все вже нормально — вчасно прооперували і врятували пацієнтку. А ось 25-річного юнака вже запізно рідні привезли, коли він був весь уже посічений метастазами”.

Питаємо, чи планують вертатися до Луганська.

“Ні, не плануємо. Що там у нас — квартира та речі. А життя наше тепер вже тут”, — говорять майже в один голос.

 Юлія Журавльова

Розповідають, що їх друзі та колеги-лікарі наразі почали повертатися до Луганська і їх там беруть працювати лікарями. Їдуть назад тому, що не змогли за весь цей час зібрати кошти на житло в Дніпрі, Харкові чи Києві.

“Нам поталанило більше за інших переселенців, бо маємо дах над головою і роботу за фахом, а що побут важкий, так то не найстрашніше”, — каже Ельміра і дивиться в очі чоловіку, так ніби вони бачать один одного до дінця.  

Фото Вікторії Кайдаш

 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини