Розсипне. Це село на самому кордоні з РФ. Дорога, що веде сюди має круті підйоми і спуски, бо кругом пагорби і степ. А ще ковила.

Марина Животкова
Марина Животкова
Вікторія Кайдаш
 

 

Один із старожилів і мій добрий друг Дмитро Данилович Брильов (йому 96) розповів, що ще до революції 17 року у їх селі був телефон, на який раз чи два на рік телефонувала пані із Санкт-Петербургу, коли приїздила відпочивати у свій маєток та привозила з собою велику компанію друзів, яких сім'ями поселяли у котеджі, що були побудовані біля води. (потім там був табір для дітей до 30-40-х, а у війну все порушилося та розібралося на цеглу, дрова). Так, от, його бабуся йому розповідала, що пані та була доброю, а ось управитель навпаки, як до собак до людей ставився. В один із приїздів бабуся Дмитра Даниловича пожалілася пані, що у них померла корова, і сім'я лишилася без "годувальниці". Пані покликала управителя і сказала "У нас есть на ферме молодые телочки, так дай одну бесплатно для этой семьи, они на нашей земле работают и мы должны о них должным образом заботиться". Коли той хотів, щось заперечити, то пані лише строго руку долонею догори підняла і вимовила: "Вопрос закрыт!". Так, була врятована від голоду одна сім'я, бо без корівки на селі тоді було не вижити родині з дітьми. А від тих панських маєтків тепер лише озерце й блищить своїм "синім оком" на зеленому розмаїтті степу. "Добра пані", — шепоче ковила, повторюючи за майже столітнім чоловіком.

Дмитро Данилович Брильов Марина Животкова

Дмитро Данилович веде щоденник. Давно, ще з того часу, як його у 43-році забрали до лав Радянської армії на війну з фашистсько-німецькими загарбниками. Тому перші блокнотики — то короткі записи про місця, якими проходив з боями, починаючи з визволення Харкова, і аж до Побєди в травні 2019.

— Оце кожного року мені від харківського керівництва до дня Перемоги листівка приходила з привітанням та словами вдячності за визволення міста, а в цьому році не було, — розповідає ветеран Другої світової. — Мабуть думають, що мене вже не має. А я ось живу, хоч і важко вже: голова дуже болить, і на ноги майже не стаю. Живий ще...

— Та не переживайте за ту листівку, може просто не дійшла, ви ж ось поміняли місце проживання, — говорю йому.

Дмитра Даниловича забрала до себе його колишня піклувальниця від соціальної служби. Так вони здружилися, що Дмитро Данилович погодився переїхати до неї у сім'ю, бо самому жити вже не сила, а рідні не має. Про будинок для пристарілих людей та інвалідів і чути не хоче ветеран.

Показує свої нові записи у щоденнику. Щоденник новий. Почав з того дня як переїхав до нової сім'ї.

 Троїцьке.City

А потім вже знову вірші, малюнки, думки, і ще думки, і все про рідне село, про роки війни:

Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
 

Господарі, що взяли до себе ветерана: пан Анатолій і пані Надія розповіли, що на візочку вивозять його на прогулянку по двору. Живуть дружно. 

 Троїцьке.City

Фото Марини Животкової

 

Коментарі:

Останні новини