/upload/article/o_1damo3igt1lfm1qgf3v1r93k565a.JPG /upload/article/o_1damo3igt1lfm1qgf3v1r93k565a.JPG

Луганщино, привітна моя

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

 

Їдемо по рідній і привітній Луганщині на мікроавтобусі з журналістами і журналістками з усієї України: тут Дніпро, Тернопіль, Харків, Львів, Київ. Здружив нас усіх Харківський Прес-клуб. Разом з його керівницею Людмилою Долею та за підтримки "Медійної програми в Україні" наша журналістська бригада побувала майже в усіх областях України, і ось, нарешті, ми на моїй батьківщині.

 Роман Матвіюк

Шлях до Щастя

 

Вранці ми вирушили із міста Сєвєродонецьк, де зупинилися у комфортабельному готелі "Мир", до прифронтового міста Щастя, яке ще п'ять років тому було містом-супутником Луганська і відносилося до Жовтневого району. Історія цього міста, як і багатьох в цих степових краях почалася з поселення селян-кріпаків, які тікали сюди від своїх господарів із Царської Росії та Польщі. Лише в 60-х роках минулого століття тут було збудовано місто і побудована Щастинська електростанція, яка й зараз забезпечує електрикою всю підконтрольну Україні частину Луганської області.

 Роман Матвіюк

За вікном автобуса квітнуть вишневі і яблуневі садки, якісь чоловіки відбудовують паркан, а он-де пасуться з десяток корів, а лани такі, що очі не відведеш від тої величної краси.

— Гарно як тут, а які обрії широкі і все поля-поля, — чулося в автобусі.

— А поля обробляються, їх розмінували давно? Чи не ризиковано там працювати, — питають гості з Західної України.

— Так, ще в 15-му, весною мінери тут все перевірили. Та ризик все ж лишається. Але тут така благодатна земля, що не можна її без догляду лишати, — пояснює місцева журналістка Юлія. І мов би в підтвердження її слів нам на зустріч по дорозі проїхав новенький трактор з причепом для внесення добрив на поля.

А дороги були побиті настільки, що здавалося, що автобус не їде, а гарцює з ямки на ямку. То ще нам з водієм пощастило, а так би "трясло" ще більше.

Чесно скажу, що мені важко було підтримувати бесіду на шляху до міста Щастя. Я дивилася у вікно, щоб сусіди не помітили, як котяться у мене сльози. Їхати по дорозі до Луганська і знати, що ти не можеш туди потрапити, і хтозна коли ще зможеш, а там і зараз живуть рідні для мене люди, можна сказати найрідніші. Це дуже складно відчувати. Я згадувала, де бувала тут раніше, ще до війни. Як ми купували смачні пиріжки у Новоайдарі з колегами (ну от ніде я більше таких не куштувала!), а потім в Щасті ще заходили до кав'ярні на автостоянці. Тоді то все були такі буденні справи. В Новоайдарі за дворами так і стоять рівненькі ряди мітл і віників. Цікаво хто їх тут купує, бо дороги тут майже непроїзні тепер.

 Троїцьке.City

Коли ми проїхали контрольно-пропускний пункт: у всіх військові перевірили паспорти, ми заїхали до містечка. В Щасті було не багатолюдно. Над містом майорів жовто-блакитний прапор.

Український прапор над містом Марина Животкова

По вікнам були наклеєні білі полоски. То роблять для того, щоб коли у вікно потрапляють осколки то скло не розсипається в різні боки, а склеєне лєнтою просто випадає. Так безпечніше для містян, бо обстріли тивають і дотепер.

 Марина Животкова

На стовпі об'яв було не густо.

 Марина Животкова

В центрі міста молоді мами разом з дітьмі годували голубів, якраз навпроти місцевого палацу культури. Він  був викрашений у світло-пастельні тони і виглядав на фоні всього міста якось навіть святково.

Марина Животкова
Марина Животкова
 

Поки ми розглядали покинуті оселі, магазини і діючий склад по прийому лому до нас приїхало авто.

Так виглядає колишній магазин АТБ Марина Животкова

Ми познайомилися з людиною-легендою — керівником місцевих козаків і колишнім комендантом міста Щастя, бійцем батальйону Айдар — Віктором Ткаченко. А ще пан Віктор обласний атаман Українського козацтва і заступник директора Центру професійної освіти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Його кабінет — це як маленький музей історія козацтва на Луганщині: тут і прапори, і грамоти, і пам'ятні фотосвітлини.А ще булава і багато книг про козацтво. Він одним із перших став на захист міста,  а разом і його два сини. Всього ж тоді на оборону міста піднялися більше 50-ти козаків.

Віктор Ткаченко Марина Животкова

Ідемо до мосту, де розташована відома стела "Тут починається Щастя", та тільки вона має вже зовсім інший вигляд. На стелі залишилися сліди від куль. А ще хтось із дітей лишив тут свою іграшку.

 Марина Животкова

Військовим тут не можна давати інтерв'ю чи фотографуватися. Та без камер і диктофонів вони нам все ж сказали, що обстріли бувають майже щодня і напередодні нашого приїзду теж був, і "двохсоті" тут теж є, бо йде війна. Про загиблих тут говорять так: "Проводили назавжди додому".

 Троїцьке.City

Я дивилася за міст і розуміла, що ось через якихось там 15-20 хвилин можна дістатися до міста, де мене ще чекають. Я набрала СМС сестрі: "Я зараз в Щасті" і отримала смайлика, і лише кілька слів "Ти так близько від нас". Так, вийшло, що близько і далеко одночасно. 

Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
 

Коти і собаки почувають тут себе як вдома: їх люблять, за них піклуються і годують. Вони улюбленці і талісмани для військових.

Щастинська ТЕЦ Марина Животкова

Щастинська ТЕЦ працює на повну. Ми вирушаємо прямісінько туди, де виробляється електрика. 

 Марина Животкова

Об'єкт працює під охороною і до середини нас не пустили, бо домовленість була лише про відвідування міні-музею, де є пам'ятна дошка про захисників електростанції, які загинули. Тут горять лампадки, лежать квіти.

 Троїцьке.City

Пан Володимир розповідає про оборону міста Щастя, про те як його син та інші козаки були у полоні, і як їх разом з побратимами по зброї обмінювали на мосту на полонених проросійських бойовиків. 

Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Роман Матвіюк
Андрій Романцов
 

— Підійшов до сина там на мосту, коли обмінювали, обняв і питаю, як він почувається, а він дивиться на мене і не пізнає, а сам худий і блідий, десь 25 кілограмів втратив, бо годували об'їдками і тримали 35 днів у підвалі та труїли газами, — згадує батько. — Він наполовину меншим став, як був місяць тому. Потім дав йому автомат в руки і він одразу ніби до тями прийшов, дивиться на мене і слова "Батьку, це ти?" промовив.  Потім я йому довірив свою посаду коменданта міста, а сам пішов дітей навчати в училищі.

 Троїцьке.City

Побували ми і на місці дислокації загону "Айдар", а потім поїхали до навчального корпусу професійного училища. Тут наразі навчається не більше 200 учнів, коли раніше кількість їх була в рази більша. 

 Троїцьке.City

 

— Навчаються студенти на зварників, кухарів, радіомеханіків, — розповідає пан Володимир. — Діти приїздять тепер в основному із окресних сіл, а потім далі йдуть працювати у Щасті, а бо продовжують навчання у вишах. Раніше тут навчалися студенти з усієї України, а тепер війна не дає.

Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
Троїцьке.City
 

Місцеві викладачі поскаржилися, що до них не доїзжають ніякі благодійні організації чи представники ПРООН, ОБСЄ та інші:

— Ми теж не проти приймати участь у грантових програмах, посилати дітей на навчання по обміну в інші навчальні заклади або ж на спортивні змагання. Тільки чомусь ми так і залишаємося в "сірій зоні" і просвіту поки не видно.

 Троїцьке.City

Студентки-кулінарки пригостили нашу журналістську групу чаєм і бутербродами і ми вирушили далі.

Роман Матвіюк
Марина Животкова
 

На шляху зупиняємося біля мілової гори з назвою "Баранячі лоби". Коли подивитися на ту гору знизу то здається, що то чотири барани пасуться собі на узгірі. А на самісінькій верховині височіє храм. І хочеться тут бути якомога довше. Просто сісти, не думати хоч якусь мить про справи, а звернутися подумки до Всесвіту і просити миру для моєї привітної Луганщини, для всієї країни. Просто Миру.

 Роман Матвіюк

(Далі буде розповідь про місто Старобільськ)

Фото Юлії Клименко

 

Коментарі:

Останні новини