Цю розповідь знають всі в нашій сім’ї, точніше старше і середнє покоління, а от молоде може й ні. Та в цьому напевне не їх, а наша вина. Тому ми повинні розповідати дітям про минуле, про історію роду, коріння та предків. А діти в свою чергу, будуть, сподіваюсь на це, розповідати сімейні оповідання своїм дітям, тобто нашим онукам. І саме так повинно бути, в цьому сенс життя, спадкоємність поколінь, шанування і повага до пращурів та до минулого. А все це пам’ять і наша з вами історія.

 Історична правда

Сама назва цього родинного нарису, на перший погляд виглядає якось по простому, не захопливо, навіть десь несерйозно, тим більше коли мова йде про батьків та війну. Проте насправді розповідь драматична і зворушлива, тому що торкається стосунків батьків і дітей і саме на війні, де почуття загострюються та проявляються у всіх своїх глибинах, і тонкощах душі. В якихось на перший погляд незначних діях, можна побачити і любов, і піклування, переживання, навіть готовність на все заради рідної та близької тобі людини. У всякому разі це моя особиста думка, яку, я певен, поділяють мої брат та сестри. "Вже пройшло три тижні як Микола потрапив в діючу армію, на Південно-Західний фронт, рештки сил якого, з осені 1941 року, після виходу із оточення під Уманню та Києвом, відійшли на рубіж на схід від Курська, Харкова, Ізюма, де поповнювались новобранцями чергового року народження, з числа місцевого населення. Одним з таких молодих солдат і був Микола. Йому тільки в листопаді виповнилось 18 років. Ще свіжі в пам’яті дні, коли він був вдома на Луганщині, яка входила в Харківський військовий округ. Наче тільки вчора отримав повістку, де було зазначено коли і куди треба прибути, а на зворотній її частин іще дописано про те, що необхідно обстригти голову наголо та мати з собою документи і продукти харчування. Микола розумів цю необхідність йти захищати рідну землю від фашистів, був до цього готовий, але коли отримав повістку, то почав хвилюватись і в нього з’явилось якесь нове відчуття, раніше йому незнайоме… Він переживав за матір, яка залишалась вдома одна з 5-ти річною донькою Лідочкою, його улюблиною молодшою сестрою, думав за батька, якого нещодавно по мобілізації призвали до війська. З’явилась і тривога за себе. Як воно там на війні буде ?… Що його там чекає ?...Та взагалі, яка вона його доля?...Але погані думки гнав від себе, сподівався на краще, вірив у свої сили, що не підведе, зможе здолати всі труднощі і ще в материнську молитву, яка збереже не тільки його, але і батька і саму матір з маленькою дитиною. З такими надіями і поїхав на збірний пункт, потім був літерний ешелон, товарні вагони з ровесниками, і поїздка в напрямку Харкова, який на той час, вже був захоплений гітлерівцями. Всі розуміли, що їдуть на війну, не на навчання. Однак потрапив Микола спочатку, зі своїми новими товаришами, до запасного стрілецького полку прикордонних військ, де їх почали саме навчати премудростям військової справи та готувати з них – стрільців, кулеметників, розвідників. Дислокувався запасний полк в Харківській області. Однак в таких частинах, які відповідали за формування нових військових з’єднань, в перший рік війни не вистачало обмундирування, палива для обігріву казарм, харчування відпускалося за найнижчими нормами. А ще цей грудень, самий темний місяць року, в якому і відбувається зимове сонцестояння. Для типового грудня характерна похмура погода і найбільша хмарність. Так і було, похмуро надворі, важко фізично та тривожно і неспокійно на душі. До цього всього, ще й морозець, такий невеликий, від -3 до -5 нижче нуля, але ж такий стабільний і постійний, і вдень, і вночі. І все б нічого, але разом зі старим військовим одягом дісталися Миколі і діряві кирзові чоботи. Як він не просив старшину видати йому інші, останній відповідав, що склад наразі порожній і коли надійде нова партія обмундирування і взуття, він обов'язково їх замінить. Тому так і осягав військову справу Микола у грудні 1941 року, з замерзлими ногами у сирих онучах, які не завжди можна було просушити та випрати. Як не намагався він непрофесійно полагодити свої «кирзачі» підручними засобами, підошва чобіт знову і знову «просила їсти». Багато речей важливі для солдата, це і надійність зброї і вміння нею впевнено володіти, кмітливість, мобільність, вмотивованість дій, харчування, відпочинок, добре підігнане обмундирування і звичайно взуття… Особливо для піхотинця, воїна стрілецьких частин, яким притаманні марші, рейди та довгі піші переходи. Кирзові чоботи захищають солдата від механічних ушкоджень, травм та опіків, як гомілковостопний суглоб, так і саму ногу, майже до коліна, чого не можна сказати за черевики. В чоботях можливо перейти поле чи луки з мокрою травою, прошльопати по калюжах і бруду, залишившись з сухими ногами. Тому немає сенсу ставити під сумнів роль скромних, але майже не замінних, помічників солдата – звичайних кирзових чобіт. Однак не пощастило Миколі з цими помічниками. І не дивлячись на те, що він вправно опанував стрілецьку зброю, в тому числі і станковий кулемет і вже був на хорошому рахунку у командирів за свою старанність, наполегливість і відповідальність, ця проблема його дратувала. Але треба було служити і готуватись до відправки на фронт, тому жив Микола надією, що до того часу, їх старшина в кінці кінців виконає свою обіцянку. Настав день, коли Миколу, ще з декількома солдатами, разом з молодим лейтенантом, командування направило до найближчої залізничної станції, щоб зустріти групу чергових новобранців до їх запасного полку. Коли з ранку прибули на вокзал, у чергового дізналися, що потрібний їм поїзд запізнюється і тому доведеться чекати. В приміщенні вокзалу багато людей, як військових, так і цивільних, тому вільних лавок не було. Микола з товаришами вийшов надвір. В повітрі відчувався запах спалюваного вугілля, пару і кіптяви, які перемішалися між собою та з туманом, який потихеньку став розсіюватися. Ще було шумно навколо, свистіли паровози, зі стоячих на коліях товарних вагонів кричали військові, напевне у них був конфлікт з залізничниками. З боку населеного пункту до станції під’їжджали три підводи, де кіньми управляли солдати. Микола задер комір шинелі до потилиці та плечем притулився до стіни біля вікна, послабивши праву ногу, чобіт якої був сирим та промоклим і на якусь мить заплющив очі. Згадав матір і батька, сестричку, рідний дім та село. Напевне навіть почав дрімати, бо став чути голоси батьків. Вони йому щось радили робити. Та черговий свист і гудок паровозів його повернув у реальність…Однак голоси десь поблизу не пропали, вони ніби наближались і наростали, у нього за спиною, але вже тільки чоловічі, без матері. Тільки батько щось говорить, але не йому. Стоп, який батько, звідки він тут? Цього не може бути. Якісь долі секунди Микола ніби застиг і можливо боявся повернутись. Але зробив це різко, майже автоматично. В декількох метрах від нього, напроти входу до вокзалу стояли два солдати в шинелях, один з яких в руках тримав чайник і запитував у працівника вокзалу про окріп для чаю. І це був батько, його батько, рідний, але в незвичній для нього військовій формі. Миколі захотілося крикнути та голос чомусь пропав, бо в горлі виріс комок. Тільки – но він рушив у напрямку батька, як той повернувся до нього і вони зустрілися поглядами, які з’єднали їх навіть на відстані. Коли вони обнялися, батько тільки встиг сказати: "Синок, це ти? Невже?". "Я, батьку", – відповів син, тримаючи його в своїх обіймах, не відпускаючи і стримуючи сльози, таке з ним було вперше. "Як, ти Миколо? Де ти служиш? Все у тебе добре?", – ніби посипав запитаннями Іларіон Тихонович. "Все нормально, батьку, служу. Як ти?", – також поставив запитання Микола. З'ясувалося, що батько служив у військовій частині, розташованій неподалік цього містечка, їздовим, і прибув на станцію, щоб отримати з товарного ешелону продовольство. До них підійшов лейтенант і наказав Миколі слідувати за ним, так як на одну з дальніх колій прибував їх потяг."Товариш, лейтенант, це мій батько, я батька зустрів", – крикнув Микола вже вслід офіцеру, який повів за собою інших солдат. В якийсь момент Іларіон Тихонович перевів свій погляд на чоботи сина, потім глянув в очі Миколі і напевне все зрозумів. "Давай, скоріше знімай свої чобітки, синок, обміняємось з тобою по свійськи", – сказав батько. "Не треба, мені скоро видадуть нові", – відповів Микола. Та батько вже почав знімати свої кирзові чоботи, присівши на лавку, біля клумби вокзалу. Батькові чоботи, були начищені ваксою і мали добрий вигляд. "Давай скоріше, синку", – наполягав Іларіон Тихонович. Подивившись на товаришів по службі, що пішли за лейтенантом, а потім на батька, який чекав на нього вже з чоботями в руках, Микола миттю підсів до батька, зняв з себе набридлі йому "кирзачі" і майже влетів ногами в батькові чоботи, благо, що розмір мали однаковий. "Як же, ти батьку?", – лише встиг запитати Микола. "Все буде добре, синку! Ти тільки матері пиши, не забувай… І давай швидше, бо відстанеш від своїх", – надав свої останні настанови батько синові. Так, вони дійсно залишились останніми, тому, що це була їх єдина і остання зустріч на війні. Іларіон Тихонович не повернувся додому, він пропав без вісти в 1943 році. А Микола наздогнав своїх однополчан і деякий час не дивився їм в очі, бо його власні очі були в сльозах. А ногам було добре в батькових чоботях, які ще тримали його тепло, ніби передаючи на відстані турботу і щирі почуття рідного тата"

Фото Центр інформації про права людини

Читайте також: Нарис. Ех, дороги

 

Коментарі:

Останні новини