Цю історію мені розповів 93-річний чоловік — Петро Іванович Савченко. У далеких 50-х роках вони приїхали до села Покровське: із молодою дружиною Марійкою і новонародженим синочком. Петра призначили начальником відділу місцевих пожежних. Він тоді був фронтовик, вже декілька років відпрацював на Півночі Союзу. І вважав, що для сім'ї дуже важливо оселитися саме в тихому містечку, щоб виховувати дітей у праці та годувати натуральними, вирощенними на своєму городі продуктами.

 архів сім'ї Савченко

Марійка, дружина, була після пологів, ще дуже слабкою, але теж пораділа переїзду. На пропозицію чоловіка пожити у Харкові у батьків, а вже як він "обживеться" їхати й собі, не погодилась категорично:

— Куди ти, туди і я, бо ми ж чоловік і дружина, а це як голка і нитка!

Тож, до Покровського приїхали разом. Хатину виділи таку, що потрібно було самим топити дровами піч. Та молодята були щасливі з того, що разом, що дитині клімат підходить. Та й саме село сподобалось.

Петру, як начальнику Покровського пожежного відділку було виділено особистого транспорту — коня. Звали його Вася. І мав він добрий норов. Частенько, поки чоловік обідав вдома, його молода дружина пригощала коня то "окрайцем" від хліба, то шматочком цукру. Та розмовляла з ним, питала як людину: "Васю, дуже тобі дісталося сьогодні, он аж боки мокрі, так наскакався бідолошний?". Кінь клав голову жінці на плече, і все вислуховував, ніби розумів про що йдеться. Так довго велося. 

Згодом Петра перевели працювати до Троїцького району. Марійка пішла працювати в школу — вчителем біології. І так, вже трапилося, що на один із педагогічних семінарів їх запросили до Покровської школи. 

З автобуса висипав цілий гурт вчителів із різних шкіл області, і Марійка була серед них. Щоб дійти до школи скоріше: пішли від автобусної зупинки через луку, де паслися коні. І ось один кінь від'єднався від табуна та рвонув у їхній бік. Жінки полякалися і кинулися тікати назад, а Марійка стала, як вкопана. Їй здалося, що вона здогадується, що то за кінь. Він підбіг, поклав голову Марійці на плече, а та погладила його:

"Васю, та як же ти мене впізнав? Ми ж вже більше  п'яти років як в Троїцьке переїхали. Уже й друга дитинка знайшлася..."

Заплакала сама, подивилася на коня, й здалося їй, наче й він теж плакав.

Петро Іванович завершив свою оповідь. І ми сиділи мовчки і роздивлялись фото, де щаслива молода жінка держала за повід коня Васю. 

Дружина померла кілька років тому, а Петро береже в пам'яті кожну мить про їх подружнє життя, бо то було кохання, яке випадає не всім. Він і зараз, прощаючись зі мною сказав, що багато в світі є красивих жінок, та кращої за Марійку ніде не доводилось йому бачити. І в очах його була така теплота.

— Квіти, що Марійка посадила, я ж бережу і поливаю, весь двір квітує, — вже з порога промовив він. Закоханий так само як в 20 років, розмінявший десятий десяток чоловік. 

 Троїцьке.City

 

Коментарі:

Останні новини