Їдемо по рідній і привітній Луганщині на мікроавтобусі з журналістами і журналістками з усієї України: тут Дніпро, Тернопіль, Харків, Львів, Київ. Здружив нас усіх Харківський Прес-клуб. Разом з його керівницею Людмилою Долею та за підтримки "Медійної програми в Україні" наша журналістська бригада побувала майже в усіх областях України, і ось, нарешті, ми на моїй батьківщині.
Шлях до Щастя
Вранці ми вирушили із міста Сєвєродонецьк, де зупинилися у комфортабельному готелі "Мир", до прифронтового міста Щастя, яке ще п'ять років тому було містом-супутником Луганська і відносилося до Жовтневого району. Історія цього міста, як і багатьох в цих степових краях почалася з поселення селян-кріпаків, які тікали сюди від своїх господарів із Царської Росії та Польщі. Лише в 60-х роках минулого століття тут було збудовано місто і побудована Щастинська електростанція, яка й зараз забезпечує електрикою всю підконтрольну Україні частину Луганської області.
За вікном автобуса квітнуть вишневі і яблуневі садки, якісь чоловіки відбудовують паркан, а он-де пасуться з десяток корів, а лани такі, що очі не відведеш від тої величної краси.
— Гарно як тут, а які обрії широкі і все поля-поля, — чулося в автобусі.
— А поля обробляються, їх розмінували давно? Чи не ризиковано там працювати, — питають гості з Західної України.
— Так, ще в 15-му, весною мінери тут все перевірили. Та ризик все ж лишається. Але тут така благодатна земля, що не можна її без догляду лишати, — пояснює місцева журналістка Юлія. І мов би в підтвердження її слів нам на зустріч по дорозі проїхав новенький трактор з причепом для внесення добрив на поля.
А дороги були побиті настільки, що здавалося, що автобус не їде, а гарцює з ямки на ямку. То ще нам з водієм пощастило, а так би "трясло" ще більше.
Чесно скажу, що мені важко було підтримувати бесіду на шляху до міста Щастя. Я дивилася у вікно, щоб сусіди не помітили, як котяться у мене сльози. Їхати по дорозі до Луганська і знати, що ти не можеш туди потрапити, і хтозна коли ще зможеш, а там і зараз живуть рідні для мене люди, можна сказати найрідніші. Це дуже складно відчувати. Я згадувала, де бувала тут раніше, ще до війни. Як ми купували смачні пиріжки у Новоайдарі з колегами (ну от ніде я більше таких не куштувала!), а потім в Щасті ще заходили до кав'ярні на автостоянці. Тоді то все були такі буденні справи. В Новоайдарі за дворами так і стоять рівненькі ряди мітл і віників. Цікаво хто їх тут купує, бо дороги тут майже непроїзні тепер.
Коли ми проїхали контрольно-пропускний пункт: у всіх військові перевірили паспорти, ми заїхали до містечка. В Щасті було не багатолюдно. Над містом майорів жовто-блакитний прапор.
Український прапор над містом
По вікнам були наклеєні білі полоски. То роблять для того, щоб коли у вікно потрапляють осколки то скло не розсипається в різні боки, а склеєне лєнтою просто випадає. Так безпечніше для містян, бо обстріли тивають і дотепер.
На стовпі об'яв було не густо.
В центрі міста молоді мами разом з дітьмі годували голубів, якраз навпроти місцевого палацу культури. Він був викрашений у світло-пастельні тони і виглядав на фоні всього міста якось навіть святково.
Поки ми розглядали покинуті оселі, магазини і діючий склад по прийому лому до нас приїхало авто.
Так виглядає колишній магазин АТБ
Ми познайомилися з людиною-легендою — керівником місцевих козаків і колишнім комендантом міста Щастя, бійцем батальйону Айдар — Віктором Ткаченко. А ще пан Віктор обласний атаман Українського козацтва і заступник директора Центру професійної освіти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Його кабінет — це як маленький музей історія козацтва на Луганщині: тут і прапори, і грамоти, і пам'ятні фотосвітлини.А ще булава і багато книг про козацтво. Він одним із перших став на захист міста, а разом і його два сини. Всього ж тоді на оборону міста піднялися більше 50-ти козаків.
Віктор Ткаченко
Ідемо до мосту, де розташована відома стела "Тут починається Щастя", та тільки вона має вже зовсім інший вигляд. На стелі залишилися сліди від куль. А ще хтось із дітей лишив тут свою іграшку.
Військовим тут не можна давати інтерв'ю чи фотографуватися. Та без камер і диктофонів вони нам все ж сказали, що обстріли бувають майже щодня і напередодні нашого приїзду теж був, і "двохсоті" тут теж є, бо йде війна. Про загиблих тут говорять так: "Проводили назавжди додому".
Я дивилася за міст і розуміла, що ось через якихось там 15-20 хвилин можна дістатися до міста, де мене ще чекають. Я набрала СМС сестрі: "Я зараз в Щасті" і отримала смайлика, і лише кілька слів "Ти так близько від нас". Так, вийшло, що близько і далеко одночасно.
Коти і собаки почувають тут себе як вдома: їх люблять, за них піклуються і годують. Вони улюбленці і талісмани для військових.
Щастинська ТЕЦ
Щастинська ТЕЦ працює на повну. Ми вирушаємо прямісінько туди, де виробляється електрика.
Об'єкт працює під охороною і до середини нас не пустили, бо домовленість була лише про відвідування міні-музею, де є пам'ятна дошка про захисників електростанції, які загинули. Тут горять лампадки, лежать квіти.
Пан Володимир розповідає про оборону міста Щастя, про те як його син та інші козаки були у полоні, і як їх разом з побратимами по зброї обмінювали на мосту на полонених проросійських бойовиків.
— Підійшов до сина там на мосту, коли обмінювали, обняв і питаю, як він почувається, а він дивиться на мене і не пізнає, а сам худий і блідий, десь 25 кілограмів втратив, бо годували об'їдками і тримали 35 днів у підвалі та труїли газами, — згадує батько. — Він наполовину меншим став, як був місяць тому. Потім дав йому автомат в руки і він одразу ніби до тями прийшов, дивиться на мене і слова "Батьку, це ти?" промовив. Потім я йому довірив свою посаду коменданта міста, а сам пішов дітей навчати в училищі.
Побували ми і на місці дислокації загону "Айдар", а потім поїхали до навчального корпусу професійного училища. Тут наразі навчається не більше 200 учнів, коли раніше кількість їх була в рази більша.
— Навчаються студенти на зварників, кухарів, радіомеханіків, — розповідає пан Володимир. — Діти приїздять тепер в основному із окресних сіл, а потім далі йдуть працювати у Щасті, а бо продовжують навчання у вишах. Раніше тут навчалися студенти з усієї України, а тепер війна не дає.
Місцеві викладачі поскаржилися, що до них не доїзжають ніякі благодійні організації чи представники ПРООН, ОБСЄ та інші:
— Ми теж не проти приймати участь у грантових програмах, посилати дітей на навчання по обміну в інші навчальні заклади або ж на спортивні змагання. Тільки чомусь ми так і залишаємося в "сірій зоні" і просвіту поки не видно.
Студентки-кулінарки пригостили нашу журналістську групу чаєм і бутербродами і ми вирушили далі.
На шляху зупиняємося біля мілової гори з назвою "Баранячі лоби". Коли подивитися на ту гору знизу то здається, що то чотири барани пасуться собі на узгірі. А на самісінькій верховині височіє храм. І хочеться тут бути якомога довше. Просто сісти, не думати хоч якусь мить про справи, а звернутися подумки до Всесвіту і просити миру для моєї привітної Луганщини, для всієї країни. Просто Миру.
