В Україні війна триває вже вісім років, а після повномасштабного вторгнення російських військових питання реабілітації постраждалих від сексуального насильства під час війни набирають ще більшого сенсу. На деокупованних територіях розкриваються злочини проти цивільного населення, фіксуються свідчення і збираються докази. Але якщо це злочини сексуального характеру, то мало хто із постраждалих погоджується свідчити. І це вже само по собі - велика проблема. Замовчування злочину - теж злочин. Бо безкарність породжує безвідповідальність та веде до повторення злочину. Тому суспільство й держава мають напрацювати інструменти та алгоритми для захисту постраждалих від сексуального насильства під час війни та вивчати досвід тих країн, які це пережили раніше.
Досвід захисту постраждалих від сексуального насильства є в частково визнаній Республіці Косово, яка пережила війну 23 роки тому.
В центрі столиці Косово в місті Приштина встановлений пам’ятник зґвалтованими під час війни жінкам. Монумент у вигляді жіночої голови, створений із монет на гвіздках різної довжини, а на кожній монеті символічний жіночий портрет постраждалої жінки.
Сербські солдати і поліцейські зґвалтували понад 20 000 етнічних албанок. І в цьому пам’ятнику двадцять тисяч гвіздків. Жінки попри все, що сталося - вижили. Косоварки стали відбудовувати країну, виховувати й давати освіту дітям, стали підприємницями, депутатками, політикинями, лікарками, фермерками, вчительками. Жінки відродилися самі після війни та наруги й відбудували свою країну, що для нас - українок - попереду, після перемоги та вигнання загарбників з території України.
Спідниця однієї із 20 тисяч зґвалтованих під час війни косівської жінки
Спідниці косоварок, що зазнали сексуального насильства під час війни й сьогодні зберігаються в кабінеті Екс Президентки Республіки Косово Атіфете Ях’яге, як символ зрушення у свідомості суспільства, жінок і чоловіків в цілому, у ставленні до постраждалих від сексуального насильства під час війни, у сім’ї і набуття ними захисту і соціального статусу від державних інституцій. Але так було не завжди. В мусульманському суспільстві в рази важче зрушити цю тему. Більш характерним було - це замовчування ситуації в колі сім’ї, вигнання постраждалих із дому, а то й села, звинувачення й осуд самих же потерпілих. Тепер все інакше. Наразі в мусульманській країні працює Косівський центр реабілітації жертв катувань (KRCT), діють державні програми підтримки жертв сексуального насильства під час війни (як жінок, так і чоловіків), де людей держава підтримує грошовими виплатами та безкоштовною реабілітацією фізичного та психологічного здоров'я, організація публічних заходів на всіх рівнях в країні та інше. Все це, щоб зламати стереотипи та наративи багатовікового патріархального виховання в сім’ях, що “жінка опорочила сім’ю”, “сама винувата”, “сама захотіла” та таке інше.
Велику роль у підтримці постраждалих від сексуального насилля під час війни відіграла жінка-косоварка - перша Президентка Республіки Косово Атіфете Ях’яга - про це у бесіді з нею.
Не в розмірі Палаців велич країни, а в соціальному захисті її жителів
Екс-Президентка Республіки Косово Атіфете Ях’яга працює й продовжує політичну діяльність в невеликому приміщенні на одному із поверхів Будинку Уряду Косово. Вона була обраною Президенткою в 2011 році та пропрацювала п’ять років. Пані Атіфете була першою президенткою після оголошення Незалежності Косова та першою жінкою-президенткою мусульманської країни в Європі. За професією - вона поліціятка, має чотири вищі освіти європейських вишів. Характерні риси - патріотизм і безмежне прагнення надати жінкам мусульманського світу рівні права з чоловіками, й рівні можливості у побудові кар’єри, професійного росту, захисту і гендерної рівності.
Атіфете Ях'яге, Екс-Президентка Республіки Косова з українською журналісткою Мариною Животковою
Ми зустрілися з пані Екс-Президенткою напередодні Дня Незалежності України, коли вона влаштувала сюрприз для українських журналісток, що наразі знайшли прихисток від війни в Косово - це був торт у кольорах українського Прапора.
- У кондитерській, де я замовила торт не знайшлося жовтої фарби, тому я вдома ввечері сама малювала на торті жовто-блакитний український Стяг, - каже пані Атіфете й починає вибачатися, що приймає нас в невеликому кабінеті, але на те є своя причина теж.
- Коли мене обрали в 2011 році Президенткою Косово, то я дізналася, що розробляється та готується до втілення проєкт на 80 млн доларів на будівництво приміщення для Президента. Я вирішила, що це не потрібно при бідності в країні. Можна й обійтися. Тому й зараз приміщення для Уряду залишилися маленькі. Тоді вважала й зараз так вважаю, що більший пріоритет працювати - з проєктами для розвитку соціальної захищеності та добробуту населення Косова. З 2011 року й до цього дня я зустрілася з 12 тисячами жінок в Косово. Не було жодного дня до цього моменту, коли б я не зустрічалася з жінками або хоч день, щоб я не переговорила телефоном з однією із жертв сексуального насильства під час війни. Щодня у мене зустрічі. Тема сексуального насильста була табу в Косово. Через те, що в Косово й до цих пір панують патріархальні устої. Чоловіки і зараз домінують над косівськими жінками та мають силу у прийнятті важливих рішень. Саме через це більшість жертв боялися говорити й розповідати про, те що сталося з ними під час війни. Ця інформація мала бути лише в колі сім’ї і не мати розголосу. Протягом 15 років після війни до того моменту як я була вибрана як Президента ця проблема була стигматизована - це як тавро, як знак винуватого у тому, що сталося через злочин скоєний іншими з тобою, а ти не маєш права на захист. Замість того, щоб шукати винуватців та злочинців, ми засуджували жінок, що зазнали насильства. Так, було. Суспільство засуджувало цих жінок, замість того, щоб дати захист і змушували почуватися винним, що вони потрапили у таку ситуацію, де вони зазнали сексуального насильства. А насправді, вони не мали ніякої вини. Це вдалося зрушити з місця, після того, як жінки отримали більшу силу впливу у суспільстві. Найбільше жінок постраждало там, де були воєні дії. Насильство над жінками було як зброя, як інструмент для залякування населення. Я вирішила для себе, що одна із провідних тем моєї діяльності як Президентки буде захист людей, що пережили сексуальне насильство.
Косоварки, за підтримки жінки-президентки зробили окремий напрямок, щоб працювати іх жертвами сесуального насильства, як писихологічне так і фізичного. В країні було визначено і прийнято статус як жертв, які пережили сексуальне насильство. Паралельно з цим напрямком відкрили артистичну студію “Думаю про тебе”, де було подаровано 5 тисяч суконь від жінок що пережили сексуальне насильство - серед них журналістки, політикині, відомі наразі в Косово громадські діячки.
- Основна думка, яку ми хотіли донести - це те, що люди, які пережили сексуальне насильство під час війни й зараз живуть в Косово, і що вони подолали стереотипи і стали успішними і відомими, - каже пані Атіфете. - Такі події відбувалися в Боснії, Герцеговині, Хорватії, але за Косово ніхто нічого не визнавав. Для нас було важливим, щоб суспільство визнало глобальність цієї існуючої але замовчування проблеми. І що в Косово теж були ці болючі моменти.
Жінки-косоварки вирішили зробити стилізацію спідниць та суконь жінок, які зазнали сексуального насильства під час війни. Почали збирати експонати - їх приносили самі жінки і дарували для цієї виставки. Їх було більше 5-ти тисяч. Виставка була на стадіоні Приштини.
- Чому вирішили проводити виставку на стадіоні?
- Бо коло - стадіон - це символічно. Так ми хотіло сказати, що жінки були ізольовані. Жінки попали в коло із якого не було виходу, бо була війна. Це означає силу чоловіка, який зі зброєю в руках, користується своєю владою. Про це розповідали журналісти із більш ніж 70-ти країн світу. В той день, коли була інсталяція 12 червня 2015 року - це був День Незалежності Косова. Я взяла з тої експозиції ось ці дві спідниці - це були подарунки від жінок-косоварок, які пережили ті події і написали свої історії на спідницях.
Читаємо на тканині: “Я пережила сексуальне насильство в 1998 році. Це дуже тяжка історія”, а на другій спідниці написано: “Я пережила найтяжчий день в своєму житті”.
Ці експонати є свідченням про реальну історію Косово. Історію нашого життя, як воно є і було. Кожного разу, коли пані Атіфете їде у справах з Косова, то я бере і ці спідниці з собою і показує їх на конференціях та зустрічах, де розповідає міжнародній спільноті про сексуальне насильство, яке пережили жінки в Косово.
- Ці спідниці були зі мною в Конгресі в Америці в квітні 2019 року, коли я виступала там і давала свідчення перед Американськими конгресменами про злочини, які були під час війни в Косово, - каже пані Екс-Президентка. - На той час я вже не була на президентському пості. Також ці спідниці були зі мною, коли я брала участь у візитах до парламентів Англії та Італії, в ООН та інших країнах.
Пані Атіфете виступає не тільки від влади, а допомагає жінкам які пережили насильство знайти роботу, стати фінансово незалежними та самостійними від своїх сімей та чоловіків (більшість із них відмовляються від дружин, коли дізнаються про те, що вони стали жертвами сексуального насильства під час війни), а також допомагає знайти спонсорів для освіти, лікування. Все це робить без піару та реклами, це просто щоб допомогти. Саме їй жінки-косоварки довіряють та звертаються за допомогою.
Історії із життя жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни в Косово
Пані Екс-Президентка розповіла про одну ситуацію із реального життя косоварів після якої я не могла заснути. Їй розповіла цю історію жінка, якої вже немає серед живих. Це було самогубство.
- В перший тиждень, коли я була визнана вже як Президентка, - згадує пані Атіфете. - Була перша зустріч з жінками жертвами сексуального насильства. На зустріч прийшли 36 жінок, які пережили сексуальне насильство. Дві з них були у доволі важкому стані. Після спілкування з ними я не могла тиждень проводити офіційні зустрічі. Бо не мала на те емоційних сил.
Ці жінки під час війни 5 місяців були зачинені у підвалі. Щодня вони зазнавали сексуального насильства. Вони не бачили сонця.
- Коли я слухала історії цих жінок, я весь час думала - це могло статися зі мною, це могло статися з моєю мамою, - каже пані Атіфете. - Там де їх тримали - це був велике підвальне приміщення. Солдати перш ніж помістити їх у підвал підвергали сексуальному насиллю та тортурам, різали по обличчю, по тілу. У них були відрізані груди. На кожній були окремі чотири порізи, які означали символ Сербії. І ті рани не гоїлися довгий час. Ще в зоні живота було сліди, як об них гасили цигарки. Їх нігті були вирвані. І після цього вже нігті нормально не росли. Також, я зустріла в той день жінку 37 років, що була матір’ю на той момент, коли її ґвалтували одночасно з її трьома дочками. Старшій було - 17, другій - 15, а молодшій 11 років. Мати тієї жінки, коли дізналася, що сталося з її рідною дочкою та онуками не витримала цього і стрибнула у колодязь.
Ще один випадок, який зачепив мене найбільше із розповіді пані Атіфете. Жінка жила в будинку з чотирма дітьми й батьками чоловіка, обидва були у інвалідних візочках. Коли до їх будинку в селі зайшла сербська поліція, то вона розмовляла зі своїм чоловіком по мобільному телефону (він тоді працював у Німеччині). Тоді мало у кого були мобільні телефони, тому в той момент, коли сербська поліція вибила двері і зайшла до їх дому й у неї від страху випав з рук телефон на нього не звернули ніякої уваги.12 чоловіків по черзі ґвалтували її на очах дітей та батьків її чоловіка, які мали інвалідність. Телефон після падіння на підлогу не вимкнувся і чоловік, там в Німеччині теж чув все, що відбувалося з нею. Найтяжче в цій ситуації для цієї жінки було те, що коли чоловік згодом зателефонував другий раз, то сказав - “Не чекай мене вдома”. Він був в Німеччині, життя його було в безпеці. Жінка продовжила своє життя з великим болем. Вона, не зважаючи на те, що чоловік відмовився від неї продовжувала піклуватися про спільних дітей та про чоловікових батьків, які мають інвалідність. Він же жодного разу більше їй не зателефонував. Не прислав ні грошей, ні матеріальної допомоги. Не допомагав ніяк. А після того як закінчилася війна приїхав. Роздягнув жінку догола й вигнав на вулицю. І всьому селу розповів, що з нею сталося під час війни. Забрав дітей й поїхав до Німеччини. А вона так і залишилася сама, не поскаржилась на його поведінку ні поліції, ні владі, ні навіть рідним людям, а продовжила доглядати за його батьками, аж поки ті не померли. Потім жінка переїхала жити до своїх братів, які жили дуже незаможно.
- Коли я дізналася про цю історію то було дуже пізно, щоб допомогти цій жінці, - каже пані Екс-Президентка. - Я хотіла добитися депортації цього чоловіка до Косова, щоб судити його. Бо те як він себе повів з дружиною, це теж злочин. Він вигнав її із дому. Але мене зупинила сама ця жінка. Вона сказала, що заради дітей не хоче розголосу справи. Коли це зґвалтування відбувалося, то діти були маленькі і не пам’ятають і вона не хоче, щоб вони про це дізналися тепер і мали тоді травму на все життя. Тільки це зупинило мені. Через півтора року після того, як я зустрічалася з цією жінкою, вона померла. Тепер я розповідаю цю історію, щоб показати, що переживають жінки, які зазнали сексуального насильства, що пропускають через себе і чим жертвують. І все одно вони не здаються, навіть тоді, коли відчувають, що вже й сил не має, але не здаються. Ця жінка не здалася, щоб не травмувати дітей. Тому я вважаю, що жінки дуже сильні, незважаючи на ті ситуації, в яких вони опиняються.
Дзвінок від жінки, що зазнала сексуального насилля під час війни в Україні
Коли я розмістила пост у Facebook про те, що буду писати цикл матеріалів про сексуальне насильство під час війни до мене зателефонувала жінка з Луганщини (з метою безпеки не називаю її імені), що наразі в тимчасовій окупації, і повідомила, що тільки зараз змогла виїхати в безпечне місце до Німеччини але нормального життя не виходить розпочати, бо її непокоїть те, що вона і її 21-річна дочка під час перебування в окупації зазнали сексуального насилля від людей у воєнній формі. Жінка точно не знає чи то були російські солдати чи "поліцейські" так званої ЛНР. Вночі до них у діб, а це був сільський будинок, де вони були на той час вдвох з дочкою зайшли окупанти наче б то з тої причини, щоб перевірити чи не має у будинку зброї й чоловіків. У сусідніх будинках жили дві одинокі пенсіонерки, які через страх перед окупантами навіть світла не включали вечорами. Тому, коли військові, почали ґвалтувати жінок, то на їх крики про допомогу нікому було прийти. Та й хто б пішов проти озброєних чоловіків. Виходу врятуватися чи комусь пожалітися й попросити захисту не було. Вранці, коли їх мучителі пішли жінки вирішили тікати із села. Поїхали до міста Старобільськ і там на базарі вдалося щось продати із домашніх речей, а ще було трохи й заощаджень. Тож змогли купити два місця в автобусі за 700 євро. “Бусиком” на вісім місць, що вивозив людей з окупації зі Старобільська через Росію доїхали до Латвійського кордону, а далі вже пересіли на інший автобус й дісталися до Німеччини.
Наче б життя мало потроху налагоджуватися - оформили документи на прихисток, отримали соціальне житло - велику й світлу кімнату в будинку сільського типу. Українки почали отримувати грошову допомогу й шукати роботу, вчити німецьку мову. Про те, що сталося не розмовляли навіть одна з одною, через сором. І їм обом від того не ставало легше. Снилися жахіття, не проходила тривога і страх. Аж раптом виявилося, що донька ще й вагітна. Й було ясно, що то дитина від окупанта. Сім’я віруюча і про те, щоб робити переривання вагітності й мови не було. Але у дочки почалася депресія й з’явилися думки про самогубство. Мати знайшла в собі сили і зателефонувала на “гарячу лінію” психологічної допомоги для переселенців. Вони отримали поради і адресу психолога-волонтера, який й зараз допомагає вагітній жінці і її матері подолати стресові ситуації. В кінці листопади в світ прийде нове життя, народиться дитина але чи зможе мати прийняти дитя й ростити його в любові, то залежить від рішення самої жінки. Але після деокупації територій такі історії будуть мати місце. Тож вже зараз потрібно побудувати інститут для підтримки жертв сексуального насильства під час війни і це має бути на рівні держави.
В очікуванні повернення в Україну, додому
Історії із реального життя не завжди мають добрий кінець, можна не встигнути допомогти. Подібні історії є і в Україні, і в Косово. І вони показують, що жінка має силу, щоб пережити. Жінка набагато сильніша, ніж у суспільствах різних країн прийнято про те вважати. Не тільки зараз чоловіки та сини знаходяться на першій лінії вогню, а й жінки. Ніколи ми не знаємо, чи повернеться з війни людина. Жінкам, що залишилися вдома теж не просто. Під час війни поки чоловіки воюють жінки мають самі забезпечити свою сім’ю продуктами харчування, одягом, тепло, а ще піклуватися про дітей, старих батьків, як своїх так і чоловіка. Піклуватися про землю, будинок. Бо сім’я всі інвестиції зробила саме в дім, то його треба підтримувати та зберегти, поки чоловіки й інші жінки воюють. Косівські жінки це пережили 23 роки тому, а українські жінки переживають зараз. Завжди залишається надія, що ми повернемося додому, на свою рідну землю, де буде мир і безпека для всіх.
“Цей матеріал підготовлений в рамках проєкту ГО «Ла Страда-Україна» та ГО «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS)”
