З естонською волонтеркою Діною Пільдер ми познайомилися у Львові на площі Ринок, де базувалася їх місія у складі двох медичних автобілів, кількох медиків та групи волонтерів. Нас познайомила журналістка Галина Кожедубова із міста Суми, яка наразі знайшла прихисток від війни в Ірландії. Вона сказала мені по телефону: “Марино, ти не уявляєш, яка це цікава людина - Діна Пільдер, вона у свою власну відпустку приїхала в Україну, щоб у складі місії вивозити у безпечні місця хворих людей, жінок з дітьми та літніх людей, які не в змозі самі виїхати”.
І ось я вже на площі. Швидко знайшла їх медичний “острівець”. До їх машин підходять й підходять люди, комусь потрібно було виміряти тиск, а хтось спитав, як вивезти рідних із Полтавської та Сумської областей. Одному із волонтерів всього 19 років, і він приїхав із США, щоб пройти тут медичну практику від коледжу. Хлопець знає українську мову і швидко допоміг знайти нам пані Діну.
Діна Пільдер з волонтерами
До нас вийшла тендітна й усміхнена жінка. Ця усмішка дала зрозуміти, що вона відкрита й щира людина. Бесіда не виходила, бо весь час підходили люди й ставили їй свої питання. Тому ми вирішили провести бесіду в кав’ярні тут же на площі Ринок.
Діна Пільдер, в Естонії працює медсестрою в приймальному відділені звичайної міської лікарні. Має двоє дітей. В сім’ї живуть два улюбленця - це два коти.
Колектив Діни Пільдер в Естонії
- Почуваю себе потрібною саме в Україні і це таке відчуття, коли ти точно знаєш, що знаходишся в потрібному місці і в потрібний час, - каже Діна Пільдер, волонтерка із Естонії, яка допомагає рятувати українців. - Працюю я медсестрою у прийомному відділенні міської лікарні, а живу в сусідньому місті, що в 30 кілометрах від кордону з Росією. Тому коли я почула, що Росія вторглася в Україну, то мені це було дуже боляче, наче до мене додому вони прийшли та почали робити все те, що роблять зараз з українцями - стріляють, бомблять, спалюють міста і села. Тому кожен естонець та естонка намагаються щосили допомогти українцям, мені іноді здається, що кожен із моїх знайомих віддав на допомогу Україні просто все що тільки міг. Так від лікарні, де я працюю передали автомобілі швидких і зараз продовжуємо збирати кошти, щоб передати ще нові автомобілі. Мене дуже тішить, коли читаю в новинних стрічках в телефоні, що Естонія в лідерах по допомозі Україні. Так і має бути. Я весь час думаю, що ще я можу зробити, бо тут просто неможливо залишатися байдужим. Мені дали відпустку на роботі на два тижні і я одразу вирішила, що поїду волонтерити в Україну, бо зараз не час відпочивати, а потрібно всім згуртуватися і працювати - на одне, на перемогу.
- Пам’ятаєте як для вас пройшло 24 люте?
- Прокинулася дуже рано і поїхала на роботу. Заступила на зміну. Потім на каво паузі відкрила “фейсбук”, а там від друзів з України в стрічці майже однакові повідомлення - “Нас бомблять”, “Нас бомблять”, “Нас бомблять”... І перша моя реакція - та цього не може бути. Тут щось не так. І я дуже добре запам’ятала це відчуття - коли ти в шоці, зневірений і не знаєш, що робити далі. Так це я просто прочитала про це, а як відчували себе всі українці, які попали вранці під ті страшні авіаудари. Потім я себе заспокоїла - це ненадовго воно пройде через тиждень чи десять днів. Просто тому, що такого не може бути в наш час. Але воно не проходило. 24 люте для естонців - це свято - День Незалежності Естонії. А стало не святом, а днем болю і співчуття Україні, всім українцям. У мене двоє дітей, молодшому сину п’ятнадцять і він завершив навчання в школі і пішов на випускний без мене, бо я поїхала з місією до України, щоб хоч якось допомогти.
- З яким проєктом ви приїхали в Україну?
- У нас маленький проєкт і називається він “Стрибаюча мавпочка”. На емблемі намальована симпатична мавпочка і така є у мене на рукаві, як у всіх у нашій волонтерській команді. Ми робимо “стрибок” на автівках у такі міста і села в Україні, де є нетранспортабельні хворі, які не можуть виїхати звичайними автівками чи евакуаційними автобусами. А у нас є для цього умови, щоб транспортувати лежачих хворих чи людей з інвалідністю. Спонсори цього проєкту російські американці, які живуть в Америці, і хоча вони росіяни, але всією душею з українським народом. Вони придбали “швидкі” автомобілі і “начинили” їх сучасним обладнанням.
- Скільки у вас автівок таких?
- Поки дві “стрибаючі мавпочки”. Це мікроавтобус на 6 місць і старенька “швидка”. У наших автівок є імена. Так, мікроавтобус ми звемо - “Юнона”, а “швидку” - “Авось”. Бо вони одна без одної не можуть функціонувати. Ми не позиціонуємо себе саме, як “швидку” допомогу, а скоріше як надавача транспортування хворих людей до лікарень у Європі, а саме до Германії, де їх вже будуть медики приймати і лікувати. Наша головна мета - доїхати до пацієнта, забрати його та довести до лікарні. Тому й назва проєкту - “Стрибаюча мавпочка”: “стрибнули”, вхопили і перенесли в безпечне місце. Ми їздимо по всій країні, але ми не їдемо туди, де фронт, і там де окуповані території. Ми не ризикуємо, не своїм життям, не життям тих людей, яких рятуємо. Ми вже їздили до Запоріжжя, де забрали лежачу хвору жінку. І в цей же час доправили до Миколаєва гуманітарну допомогу, а звідки забрали на евакуацію жінку з дітьми. Саме така категорія людей, як жінки з дітьми, люди похилого віку можуть розраховувати на нашу допомогу. Для них така евакуація повністю безкоштовна. Якщо вже людина потрапила до нас, то ми її беремо під опіку і бережно переправляємо до Німеччини чи Польщі. Кому потрібно організовуємо ночівлю, годуємо.
- Скільки людей працює в команді?
- Зазвичай двоє - це лікар і медсестра. Також є волонтери без медичної освіти - вони допомагають у транспортуванні. Всі слухають команди лікаря і чітко їх виконують. Наразі весь світ з Україною і всі допомагають як можуть і чим можуть. Тому я у відпустці - тут в Україні.
- Діно, ви говорили, що ваш син святкує випускний у школі саме в ці дні. Син не образився, що Ви такий вибір зробили, якби не на його користь в такий значний для нього день? Поїхали волонтерити, а не пішли до нього на свято?, - питаю.
- Ой, та ні!, - сміється Діна. - Син пишається, що я поїхала рятувати людей в Україну. А з випускного прислав мені фотознімки та відео - і він там щасливий та посміхається. Я рада, що він тепер має атестат про освіту і став дорослим. Пишаюся своїми дітьми, що вони самі без мене справляються.
- Який випадок вам запам’ятався або був не звичним?
- О, це мабуть те, як ми разом з чоловіком евакуювали його домашніх улюбленців - пітонів. Він на кушетці лежав, а поряд коробка з пітонами. І нічого - довезли всіх до місця призначення цілими та неушкодженими.
- З якими труднощами Ви стикались при виконанні своєї місії?
- Важливо, щоб пацієнти були “надійними”. Були такі випадки, коли ми за тисячі кілометрів їхали, а люди просто відмовлялися виїздити - “передумали” або просто не подолали страх такого кроку. А для нас то втрата часу, сил та ресурсів. Також важливо, щоб не обманювали про стан пацієнта. Буває так, що опис, що нам давали по телефону хворого не співпадає з тим, що ми бачимо в наявності. Так не можна робити взагалі.
- Що вас вразило під час відвідування України з місією?
- Мені так подобається в Україні. Тут дуже красиві люди, йдеш по вулиці й задивляєшся. Але люди красиві не тільки зовнішнє, а душею. Був випадок, коли я зайшла у Львові до магазину, а там продавали нашивки на одяг з українською символікою. Хотіла купити для сина. І запитала на російській мові “Сколько стоит вон та нашивка с символикой Украинской армии?”. Я сама здивувалася собі, що в центрі Львову питаю на російській мові, бо тоді ще не знала українських фраз. саму українську мову на 90% розуміла, а говорити не могла ще. І тут я чую у відповідь, що, якщо ці нашивки для мого сина, то продавець дарує їх мені. Я взяла ті нашивки і стою плачу. Я ж не на базар прийшла, а до магазину. І я ще нічого не зробила для вас, для України, а мені вже дарують подарунки. Як це? За що? Я ж ще не заслужила. Хіба я сподівалася, що така реакція буде на мою “російську” від “бандерівців” у місті Львові. І так вся поїздка - де б наша команда не приїхала, то нас зустрічали як рідних людей. І як би важко місцевим самим не було, вони знаходили слова вдячності та підтримки нам. Ще був такий випадок, який закарбувався в пам’яті назавжди. Ми їхали повз кладовище у Львові і побачили, як проводжали у останню путь загиблого на війні українського воїна. Коли несли його труну, яку покривав жовтоблакитний прапор, то всі люди, які йшли на зустріч просто по вулиці, то всі ставали на коліна і схиляли в скорботі голови. Багато людей плакали. Нас це дуже вразило. Такої пошани до своїх воїнів ми не бачили ніде, тільки тут в Україні. Ми думали, що так тільки у Львові, аж ні. Коли ми були у Миколаєві, то там так само проводжали в останню путь загиблих захисників.
- Що пов’язує з Україною?
- Моя бабуся жила в місті Димитров на Донеччині, і я в дитинстві до неї приїздила на канікули. Тому слова Донбас, степ, шахти, вугілля - я знаю з дитинства. А коли мені було 12 років, то я була в Криму у піонерському таборі “Молода гвардія”. Україна для мене рідна і зрозуміла країна. Мрію ще побувати у Києві, де ще була ні разу. Україна дуже гарна країна, вона така різна. То поля, то гори, то ліси. Міста змінюються маленькими селами і просторами. Наразі всі люди в Світі роблять все, щоб допомогти Україні перемогти і я щаслива, що в цьому буде трішки й моєї участі, трішки від мене, моєї душі й серця.
- Чи надають прихисток українцям в Естонії наразі?
- До нас біженці йдуть як зі сторони Європи так і зі сторони Росії, які тікають із фільтраційних таборів і ми їм так само допомагаємо. В Естонії дають прихисток всім українцям та їх сім’ям, які на 24 люте перебували на території України на той термін скільки триватиме в тому потреба. В Естонії українцям надається право на роботу, на оренду житла, відкриття рахунку в банку, на освіту, також є соціальні та медичні гарантії. Це як європеєць з правом на житло, який може їздити іншими країнами, подорожувати, працювати і т.д. Дуже багато є різних волонтерських груп, які готові допомагати. Ми всі серцем з Україною і віримо в нашу спільну перемогу.
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
Бесіду вела Марина Животкова, фото автора і із особистого альбому Діни Пільдер, - новини Укрнет.
