З самого ранку день “пішов котові під хвіст”. Спочатку подзвонив чоловік і повідомив, що затримується у відрядженні ще на цілий тиждень, потім сестра, що син відбився від рук та потрапив у чергову халепу. А тут ще й на роботу визвали у законний вихідний.
Всі плани порушились. У голову лізуть різної складності дурощі - від того, чи насправді чоловік у відрядженні, а не у коханки, до того, як кинути все та забігти світ за очі. Роки минають, а нічого не змінюється. Вже й сорок років промайнуло непомітно. Проблем у житті менше не стає, і вже непросто переносити якість труднощі та сподіватися на краще. Де воно те краще, чекаєш його чекаєш, а все марно. З такими думками і сідала за кермо, коли знову телефонний дзвінок з невідомого номеру.
- Доброго дня, Тамара! Мене звати Аліна, я кохана жінка вашого чоловіка і хочу сказати, що він зараз зі мною, ми вже два роки разом, - чую у слухавці.
Спочатку від несподіванки втрачаю можливість говорити, потім мозок “приходить до тями” і надає потрібні команди. Відповідаю: “Дуже за вас рада. Та мені байдуже. Просто не дзвоніть мені більше”.
Цього разу тиша запанувала на іншому кінці, та почути відповідь я вже не сподівалась, бо відключила зв’язок.
Відтепер до поганого настрою додалося ще й велике бажання когось знищити морально чи фізично, не суттєво. Часу зупинитися та просто подумати, перепочити чи поспілкуватися з кимось з друзів, хто відразу скаже щось типу: “Забий, все буде добре, давай увечері посидим у нашому улюбленому кафе”, не має. Сідаю у машину і вирушаю у дорогу. В голові “повна каша”: що правда, що ні; як бути; як я могла в таке “вляпатись”.
Звичний світ, хоч і складався не з самих приємних кольорів, став ще похмурішим. Таке враження, що світло вимкнули. Жалітись комусь не хотілось, адже допомоги не отримаєш, а ось пліток буде багато.
Розмірковуючи над тим, як з всім цим жити далі, не помітила, як виїхала далеко за місто. Хотіла подзвонити сестрі, та зв’язок пропав. Здається, його серед чистого поля і немає зовсім. “Класно, залишилось лише стати у полі через якусь поломку”, - промайнула думка. І це було дуже необачно з мого боку, адже не дарма кажуть, що думки можуть стати реальністю. Хвилин через сім я пробила колесо. “Це ще нічого, зараз дістану “запаску” і заміню. Я вже колись це робила, вийшло”, - кажу сама собі.
Відкриваю багажник і бачу, що там лежить таке ж пробите колесо. Приїхали!
Марно сподіватись додзвонитися куди-небудь, коли зв'язку немає, та я все ж пробую. Відходила далі, ставала на гірці - не допомогло. Дорога чиста, таке враження, що нікому крім мене сьогодні у цьому напрямку не потрібно. Необхідно щось робити, а що - їхати з пробитим колесом чи чекати допомоги. Десь годину чекала. За цей час встигла згадати всі останні життєві прикрощі. Чим більше про це думаю, тим більше хочеться ревіти, до того ж, тут ніхто не почує, реви собі до схочу. Навіть, здається що ти десь на покинутому острові і нікому не потрібна.
Поки сиділа у машині встигла заслати у “відрядження на три веселі літери” чоловіка, його коханку, півколективу власної фірми і навіть власну сестру, що постійно “грузить” своїми проблемами. Та легше чомусь не стало, тільки замість думок когось прибити з'явилися більш вишукані тортури для тих, хто зіпсував настрій.
Не помітила, як поруч зупинилась нарешті машина і до мене підійшов чоловік.
- У вас якісь проблеми, допомога потрібна, - чую крізь власну злість запитання з реального світу.
- Так, колесо пробила, зв'язку немає, “запаски” теж. Так що, я легка здобич, якщо ви маньяк , - кажу у відповідь.
Незнайомець посміхнувся та мовчки пішов до своєї машини. “Так, здається я знову молодець, продовжую у своєму репертуарі, так до ночі тут просиджу”, - встигла подумати.
Та через хвилину він повертається з “запаскою” у руках.
- У вас лише “запаски” немає, чи й домкрат нести? - чує від нього. Разом дістаємо з багажника необхідну складову. А незнайомець починає міняти колесо.
- Я вам на карту гроші за колесо кину, або давайте завезу, я готівку з собою не маю, - з благанням у голосі продовжую я.
- Бачу ви дуже чимось засмутчені, не турбуйтесь, я вашу візьму, у мене автосервіс, не проблема, - відповідає незнайомець.
- Може познакомимся, адже колесами ми вже обмінялися, - продовжує сміючись мій випадковий помічник.
Слово за словом, і я вже розповіла першому зустрічному про себе, свої проблеми, а він в свою чергу ні на що не жалівся, виглядав щасливим. Аж якось неприємно стало від того, що у когось здається все добре на відміну від мене.
- А як справи у вас, Олександре. Може трохи про себе розповісте, - кажу я.
- Нічого особливо розповідати. Був одружений, потім автокатастрофа та більше сорока днів реанімації. Жінка відразу відмовилась. Клінична смерть, вже відключати від апарату хотіли, та якось повернувся, бо почув голос донечки і захотілось її обняти, - повсякденно розповідає чоловік. - Після реанімації довгі місяці реабілітації. Як новорожденному доводилось вчитися їсти, пити, ходити, пізнавати світ.
-Вже три роки з того часу минуло. Зараз займаюсь знову своїм бізнесом, збираюся одружитися на одній чарівній жінці. Все добре,- каже Олександр.
- Ось тобі і все добре, а я скаржусь на якусь коханку та поганий настрій, - промайнуло у голові.
Вже не хотілося бігти світ за очі та скаржитись на долю. Все ж, насправді, добре. З чоловіком, якщо він зрадник, можна розлучитися та знайти іншого, роботу змінити, з сестрою розібратися врешті-решт. Хіба з це проблеми, коли пореду є час та життя.
