Теплий літній вечір і пробирающий до останньої клітинки тіла дзвін церковних колоколів. Вечірня служба у храмі триває, а поруч на великому камені, мов постаменті для скульптури, сидить молодий чоловік років 25-30. Одяг відомих брендів, стильна зачіска, догляний манікюр. Таке враження, що зібрався до нічного клубу на гулянку, а ніяк не до храму.
Сидить і не рухається, дивиться кудись в далену і не помічає нічого, що відбувається поруч. Навіть голуб, прийняв його за частину скульптурної композиції та почав сідати на руку і досліджувати її. Поруч проходили люди, хтось не помічав зовсім, а комусь дивний чоловік здавався божевільним чи наркоманом. Отак подумав собі, про себе помолився, що не дай боже такої долі та пішов собі далі.
А чоловік сидить собі. На обличчі жодної емоції, воно як чистий лист паперу, невідомо, що напише доля найближчим часом. Та це тільки зовні. Арсен, так звати дивака, не помічає нічого, бо всі його думки у минулому, яке неможливо повернути.
Все починалось так красиво та просто. Морські хвилі, приємне знайомство з дівчиною. Все відбулося само собою, наче знайшли один одного дві споріднені душі. Не було якихось розмірковувань, прицінювань, а чи варто, тільки в середині у кожного щось “йокнуло” і розпочало новий відлік часу на двох. Дівчину звали Арина. Струнка шатенка і дивні великі очі, як озера. Глянешь на такі і потонеш назавжди. Так, і сталося.
Потонув без вагань, навіть “рятувальний круг” не прихопив. Та й навіщо, адже вони кохають один одного до нестями.
Арина - студентка останнього курсу відомого ВУЗу, Арсен - провідний менеджер у комп'ютерній фірмі. Жити почали разом у квартирі чоловіка. Кожен ранок приємні обійми, смачний сніданок разом. Цілий рік промайнув. І знову стрімкий автомобіль скорочує відстані до місця роботи та навчання. Арина вкотре слушає у наушниках улюблені пісні у виконанні Святослава Вакарчука. Лунає пісня “Все буде добре”. Дівчина підспівує, і вже будує плани на вечір. Цього разу вони з Арсеном збиралися до його батьків, щоб повідомити про весілля. “Як вони ставляться до наших стосунків, чи приймуть у родину?”- задавала собі питання Арина. Ось тільки відповіді на нього вона так і не отримала - на зустрічну вилетів мов з пекла величезний джип. А далі вже ніяких планів та роздумів. Далі нічого…
Телефонний дзвінок з поліції застав зненацька. Йшла чергова нарада у керівника і Арсен доповідав про виконання проєкту. Незнайомий номер і брак часу. Вийшов передзвонити лише коли відзвітував, набрав пропущений номер. “Ви знали таку то громадянку чи ні, - запитали з поліції.- Її машина потрапила в ДТП, на жаль, вона загинула на місці пригоди”.
Перше, що хотілося сказати: “Це такий невдалий жарт, не пішли б далеко та надовго”. Та поступово до свідомості почало доходити, що з гумором у людини, що дзвонила зараз погано і все це може бути правдою”.
Все це тільки може бути правдою, та навіщо така правда, коли щастя було таким справжнім і близьким.
Повірив, що Арини більше немає, тільки у морзі, коли разом з рідними забирали тіло для поховання.
Далі порожнеча, та така що здавалось весь світ не справжній, все навкруги не важливе, пусте, не варте ніякої уваги. Де ділася та людина, яка так любила життя, мріяла про майбутнє. Кожне пробудження вранці стало справжньою мукою, адже поруч не було її теплих обійм, не чути ласкавих слів. Життя втратило сенс, воно зупинилося на взльоті. І він наче поранений самотній птах відсиджувався на землі, заліковував душевні рани.
Кажуть,що час лікує. Можливо, але дуже повільно.
Переключитися на роботу і с головою пірнути у справи не виходить, навіть звичайні повсякденні завдання не відволікають від прикрих думок. Хочеться встати і податися світ за очі.
Взяв відпустку та що з того, адже від себе не можна бігти. Зібрав найнеобхідніше та поїхав в інше місто, щоб змінити все, забутися у новому житті, почати все знову. Ноги самі привели до місцевого храму. Сів на камень і відчув спокій. Згадав все, що приносило щастя, кожен день разом з коханою людиною пролетів мов той птах. “Який же щасливий я був з Ариною, а тепер її більше не буде ніколи, навіщо таке життя?”- промайнуло у голові. Сидів довго, не помічаючи часу, людей, поки не почув улюблений голос: “ Відпусти, ти ще можеш бути щасливим, бо я б цього дуже хотіла” .
І знову тиша. Мабуть, це просто уява розігралася. Почав згадувати молитви, та виявилось, що жодної не знає. Молився як зміг, своїми словами, до сліз, до ранкових променів всю ніч. “Відпущу, обов'язково відпущу, тільки ти не залишай зовсім, приходь хоча б уві сні”, - благає він. Арсен зустрічав новий ранок сповнений очікувань та життя. Яким воно буде відтепер залежить тільки від нього.
