Вчителька за фахом і поетка за покликом душі — Людмила Трущ. В її віршах радість і тривоги, світле та зболене — все те, чим наповнено наше життя. Журналісти сайту Троїцьке.City поспілкувалися з пані Людмилою та дізнались як вона написала перший вірш, поговорили про її життєву філософію та відношення до життя.
Людмила Трущ починала освітянську діяльність з роботи вчителькою молодших класів, а згодом вже викладала історію, була директоркою в школі й завідувачкою шкільного музею.Пані Людмила розповідає про роки вчителювання з посмішкою та захопленням. Адже робота справжнього вчителя не закінчується дзвоником з уроку. Те, що одержують учні в спілкуванні з такою вчителькою, стає частиною їхньої особистості.
— Роки вчителювання пролетіли швидко, — каже пані Людмила. — Бо коли починала роботу в школі думала, що ой як же ж довго потрібно працювати цілих 37 років, щоб заробити пенсію. Роботу свою люблю, завжди любила і ніколи вона не була мені тягарем, — розповідає пані Людмила.
Людмила Трущ
Старший брат нашої героїні зі студентських років писав вірші. Сама вона не мала часу на написання і вважала що це не для неї. Та одного разу при підготовці з учнями екологічного проєкту про місцеву річку Красну вирішила чимось поетичним розбавити матеріал.
— Довго тоді думала та "голову ламала", а написала зовсім мало рядків віршів. На тому мої спроби на той час й закінчились, бо давалось мені це “писання” не дуже легко, — каже вона. — Чому почала писати уже в поважному віці, коли вийшла на пенсію? Просто настав мій час.
Річка Красна
Наша річечка чудова
Тихо плине під горою.
Несе води у Донець
I знаходить там кінець.
Річка Красна дзюркотлива,
Хоч маленька, та красива.
Тихо бавиться водою,
Бо тече попід горою.
Річка Красна невеличка
Є окрасою села.
Хоч вона майже потічок,
Але лагідна й жива.
І ця річка — гордість наша,
Для всіх нас вона найкраща.
Хай собі вона біжить
Й буде довго-довго жить.
Отримавши статус пенсіонерки пані Людмила вирішила, що буде займатись чимось таким, що захоплює, тим чого не могла дозволити собі через брак часу раніше.
Світлана Харламова
— Мені з такою відвідувачкою бібліотеки дуже цікаво, а найголовніше мені пощастило, бо коли б я не подзвонила то завжди отримаю пораду, допомогу в краєзнавчій роботі, — каже керівниця Новочервоненської бібліотеки й краєзнавиця Світлана Харламова. — Кожен вірш чи казка це все те, що йде від душі пані Людмили.Вона пише про все що її оточує й викликає в неї ті чи інші емоції.
Так, і з першим віршем було — присвятила його пам’яті батька-фронтовика. Також багато казок пані Людмила написала для онуків.
Ось каже мені онук, що в школу задали написати гумореску. А я ж їх ніколи не писала, та навіть, подумати не могла, що колись почну. А що ж не зробиш для найрідніших. Стимул був порадувати онуків, і самій себе випробувати. Сіла й написала. Так й народилась моя гумореска про пса Сірка, - сміючись розповідає пенсіонерка.
Гумореска про Пса Сірка
Пес Сірко зустрів кота
Та як гаркне хвацько:
“Чом припхався сюди зрання,
Ще й лежиш ледащо!”
Котик був такий мастак,
Що не розгубився,
Відповів Сіркові так,
Що той засмутився.
— А лежу я тут тому,
Що з’їв кусень м’яса
Що лежав на столі (у тазу),
Де сало й ковбаси.
А тобі Сірко скажу:
“Сиди на сторожі,
Може ж кинуть і тобі
Щось крізь огорожу.
Гавкай хвацько, бережи
Подвір'я й господу.
Та не гавкай на котів,
Вони хитрі зроду.
Жінка зізнається, що спочатку її поезії були далекі від досконалості. Першими слухачами й читачами були рідні, сім’я. Саме їхня підтримка додавала впевненості початківиці.
