На території Тарасівського старостинського округу є Святомикольський — названий так в ім’я Святителя і чудотворця Миколая. Троїцькі журналісти, поспілкувавшись з місцевим настоятелем Храму Сергієм Перепелицею дізналися історії.
Біографічна довідка про настоятеля Храму
Настоятель храму Сергій Перепелиця в цьому році святкує особистий ювілей 25 років від того дня, як «поклав руку на преображення Господнє» і прийняв сан священника. В Тарасівському храмі отець Сергій служить з 2007 року, до цього був настоятелем в церкві села Хомівка, Сватівського району, в місті Кришталеве (Красний Луч). В селі Тарасівці ж приймав справи від настоятеля Покровського Храму Сергія Синиці, який за сумісництвом служив й в Тарасівському Храмі, бо це географічно не далеко.
Із історії Святомикольського Храму
Центральній частині церкви в 2025 році буде 200 років, а вже у 1877 році в результаті розширення церкви було добудовано трапезну та колокольню.
Так, у 1820 році мешканці трьох хуторів Тарасівського, Літвінівського та Дерезовського звернулися за дозволом до керівництва Харківської губернії, аби збудувати Храм. Незабаром з Куп’янського повіту приїхали до Тарасівки чиновники та поставили декілька питань жителям. Питання були такі: «Чи зможуть вони без чужої допомоги побудувати храм, утримувати та облаштовувати власним коштом?». І всі тарасівці та мешканці прилеглих хуторів підтвердили своє бажання і серйозність намірів по утриманню Храму. До церкви обов’язково присилаються священнослужителі: настоятель, дяк і паламар. Звісно ж вони мали сім’ї та потребували житла.
Раніше в селі Іванівка жила поміщиця Романовська, яка й пожертвувала 5000 карбованців на будівництво Храму. За це вона просила згоди разом зі своїми селянами бути прихожанами саме цієї церкви. За документами поміщиця Романовська й селяни були приписані до Покровської церкви. Звернення було відхилено, а кошти поміщиця все одно пожертвувала на будівництво Храму, бо слово своє тримала.
У 1913 році сходом жителів села було вирішено побудувати в Тарасівці другу церкву. Для цього необхідно було зібрати сто тисяч карбованців, на ті часи дуже велика сума. Для порівняння — корова коштувала 80 карбованців. Визначили й місце — біля «Червоної» школи. Заклали фундамент. Встигли зібрати половину від суми – п’ятдесят тисяч карбованців, але почалася Перша світова війна. Будівництво церкви припинилося і вже не відновилося.
В Харківському архіві зберігається проєкт та рекомендації архітектора, що та як саме потрібно було зробити при будівництві Храму, але не встигли через історичні обставини – війна, революція і знову війна.
Як сучасні прихожани відновлюють Храм
Потроху, щороку Храм відновлюється до життя. Так, земляк з Маріуполя подарував 4чотири дзвони. – Дзвінницю, купол, вікна та двері – це вже робили при моїй службі, – каже Отець Сергій. – Кошти на ремонт пішли з церковного бюджету, а саме від пожертв. Велику підтримку ми завжди отримуємо від аграрія Миколи Коновалова. Енергозберігаючі вікна, наприклад, були профінансовані саме ним. Купол був відновлений за старими кресленнями. Коли ми розкрили дзвінницю були здивовані знахідкою. Виявили напис: «Из кучи хлама пытались сделать подобие храма» і п’ять імен старовинних будівельників. Приміщення було в дуже занедбаному стані. Місцеві мешканці вже було почали розбирати будівлю по цеглинках й проробили діри в стінах. Наймані працівники відновили кладки стін. Тепер й непомітно, але як придивитися, то видно нову кладку. Вхідні двері були розширені настільки, що туди вільно могла заїхати вантажівка. Бо раніше, за радянських часів, храм слугував як склад для зберігання пшениці та добрива.
Церковні дзвони захищають від хвороб
Про магічну силу церковних дзвонів відомо багато легенд та бувальщин: саме дзвін повідомляв про свята і горе, про війну, про пожежу та про наближення ворогів. Він був як маяк, вказував шлях всім, хто заблукав у негоду. Зрештою, церква, як фортеця, своїми кам'яними стінами захищає від негод. Під час пандемії священник дзвонив у дзвони й мешканці менше хворіли
– Хочете вірте, чи – ні. Але в самі тяжкі дні пандемії, над Тарасівкою декілька разів на день лунали дзвони й в нас тоді не фіксували медики хворих на ковідну інфекцію, – каже отець Сергій. – Дуже шкода, що до нас звертаються більш як до ритуальних послуг, а не з почуття віри. Зараз люди не замислюються над чимось духовним. Багато хто не розуміє того, що Господь дає час аби приходити та звертатися до нього. Я став свідком багатьох ситуацій, коли сам Бог через мене призвав людей до церкви, але як всі звикли, приходити коли болить, коли потрібно, а коли все починає налагоджуватись, то людина забуває всі ті обіцянки, які давала Господу.
Раніше якщо в сім’ї народжувалась слаба чи хвора дитина, то вони казали «Хай тільки одужає і буде Божа». Коли дитя одужувало батьки виховували його в духовному плані, і повністю присвячували Богу. Для дівчат окремо будували «келії», вони читали псалтир. Багато чорничок жили разом, займались рукоділлям, тим самим, заробляючи на життя. В Тарасівці був дуже гарний хор у виконанні цих чорничок.
Художнє оформлення церкви робили багато художників, але фресок й ікон з тих часів не збереглося майже. На території церкви працювали наймані робітники, тому багато деталей розпису втрачено.
В самому храмі добра акустика, він раніше був гарно розписаний тарасівським художником Миколою Судавцем. Сам пан Микола написав кілька великих ікон на полотні для Тарасівського храму
– У 2007 році я виявив, що панелі осипаються та потребують ремонту, – каже отець Сергій. – Жінки-прихожани все заштукатурили, зробили ремонт стін. Проблема в нас з'явилася ще з тим, жінкам же не можна заходити до Алтарю, а там теж треба було робити ремонт. Вийти з цієї ситуації було не просто, ми почали збирати пожертвування, щоб за виручені гроші придбали «іменні» цеглинки. Люди писали на записці імена на «вечноє поминовение». За одне ім’я – 20 гривень і за 1,5 року ми змогли все ж таки придбати ці цеглинки з каменю. В зборі грошей велику допомогу нам надали віряни і краяни: Вячеслав Пономаренко, Урдухан Урдуханов, Андрій Пальчик, а Дмитро Оденчук надає транспорт для переміщення матеріалів. Тогоріч ми планували поштукатурити купол й дзвінницю, але навіть з їхніх пожертвувань ми не вийшли на потрібну для цього суму
В день нашого приїзду ми стали свідками, як в кімнату алтаря було вставлено металопластикове вікно, придбане теж за пожертви мирян. Робота не стоїть на місці і священник для цього докладає багато зусиль. Насправді ж все залежить не тільки від його бажання та завзяття, нам як прихожанам теж потрібно зробити свій вклад для подальшої долі Храму. На сьогодні, зайшовши до храму не відразу зрозумієш за що перше братись. Починаючи зі стін, стелі, підлоги та навіть ікон все потребує реставрації та ремонту. Настоятель храму дуже цікаво розповідав та показував безліч різноманітних ікон та реліквій. Вони були писані як в наші часи, так й в давні.
Найбільш на мене справила враження ікона «Тайна вечеря», яку місцеві жителі врятували з пожежі, в неї так і залишились обгорівші края та нечітке зображення святих. Для реставрування подібних ікон потрібно чималих грошей. Також під час розорення храму одна мешканка витягла з полум’я статуетку Херувима і принесла до своєї домівки. Будучи на похованні в цьому домі Отець Сергій побачив його і люди віддали в Храм статуетку, розповівши цю історію.
Куди робити пожертви на відновлення Храму:
Ощадбанк ЄДРПОУ 26271958, МФО 304665, UA603046650000026004300240189 РО "Свято-Миколаївська парафія УПЦ"
