З початку прямого повномасштабного вторгнення росії в Україну 80% Луганської області потрапила під тимчасову окупацію. Не стала винятком і Троїцька громада. Про життя в окупації та можливість виїхати на підконтрольну Україні територію від троїчанки Ганни, яка змогла вирватися з окупації лише з четвертої спроби.
Дорога додому під обстрілами
А починалось все з того, що студентка харківської юридичного вишу повернулася до рідних в Троїцьке, бо місто почали сильно обстрілювати. Батьки постійно дзвонили, просили все кинути і поїхати до них, перечекати. Так вмовляли, що дівчина вирішила їхати, до того ж друзі теж компанію обіцяли скласти. Тож, Ганна планувала, що декілька днів перебуде та повернеться назад до Харкова. Та сталося все інакше.
Складнощі почалися ще у дорозі до Троїцького. Постійні обстріли, блокпости, зупинки, щоб не потрапити під вогонь, об'їзні шляхи мало придатні для пересування. Виїхати з Харкова вже було небезпечно та ризиковано. Та разом з друзями на власному автомобілі це вдалося. Хоч і забрало замість декількох годин в мирний час - три дні.
Ганна згадує: “Був момент, коли втратили курс і почалися масовані обстріли. Дуже страшно, та наш водій не розгубився і вивіз на безпечну ділянку”.
За ці три дні дороги доводилося спати з розбитому будинку, їсти тільки консерви, що взяли з собою та пити воду з пляшки. "Коли ввечері третього дня під'їжджали до селища, здавалось, що повернулися з пекла", - каже Ганна. Але пекло тільки починалось.
Життя у пастці
Теплі обійми мами та тата, сльози радості і перші спокійні хвилини, коли можна розслабитися, відпочити. Так приємно бути знову вдома, де все таке рідне і знайоме, де не лунають вибухи і не чути повітряної тривоги і спати можна не на підлозі метро, а у теплому ліжку. Через декілька днів вже і сон став спокійним, і життя начебто налагодилось. Вирішила зі знайомими зустрітись та до бабусі навідатись. Ось тільки подзвонити як раніше по телефону вже не могла, адже мобільного зв'язку не було. Навіть інтернету не було вдома, бо його “нова” влада теж відключила. Людям доводилось шукати Wi-Fi попід дворами, у тих хто ще якось підключився до інших інтернет-мереж.
Перший похід до центру містечка і перші важкі враження: на кожному кроці люди у військовій формі і білих пов’язках на колінах, на адміністративних будівлях еленерівські та російські прапори. Людей багато: місцеві і переселенці, всі кудись поспішають, намагаються дістати готівку чи якісь продукти харчування, знайти хоч якийсь Wi-Fi, щоб отримати коротку СМС чи почути голос рідних та друзів. Люди збираються групами в зоні “вай-фаю”: голосно кричать у слухавку, хтось тихо плаче, бо дізнався що загинув під обстрілами знайомий.
Тепер так життя людей проходило щодня - безробіття, відсутність коштів і повна ізоляція від світу. Адже, виїжджати в ЛНР можна тільки на підконтрольну їм територію, або в Росію, та і то не коли тобі хочеться і не кожному. Це вирішить військова комендатура, де відстоявши чергу, можливо, вам і дадуть перепустку.
“Таке враження, що наснився жахливий сон, такого бути не може”, - казала сама собі Ганна.
В один з вечорів зібралися зі знайомими. У них чоловіки зараз в ЗСУ країну захищають. Дівчата місця собі не знаходять, адже виїхати з окупованої території не можуть - повна ізоляція від зовнішнього світу. А тут ще і перші загиблі на фронті прикордонники-троїчани. Довго спілкувались.
Зрозуміла, що повітря у рідному краю не вистачає для дихання, тяжко так наче катують фізично. І часу чекати змін немає, потрібно щось робити. Але як, коли всі шляхи надійно закриті. Через українську територію не проїдеш, не випустять, йдуть запеклі бої.
“Почала списуватися зі знайомими, дізнаватись в інтернет групах про те, як виїхати з окупації. А замість надії - тільки чекайте, поки не можна виїхати, небезпечно. Аж поки, не знайшла перевізників, що везуть до росії.
Бог любить трійцю, але трьох спроб не вистачило
Ганна зібрала у валізу тільки саме необхідне: деякі теплі речі, документи, крім службових, улюблену м'яку іграшку та канапки з водою у дорогу. Ще раз переглянула чи взяла зарядне для телефону та планшет. Ранок тільки починався і через десять хвилин приїде машина. І у дорогу. Сіла до мікроавтобусу і до самої російської митниці розмірковувала про життя, про те, чи випустять її з цього пекла, адже отримує юридичну освіту в Україні, має хлопця військового.
На душі було якось тяжко. А ось і російська митниця. Люди виходять з машин та автобусів і з валізами спішно йдуть проходити контроль.
“Ваші документи, куди їдете”, - питає митник. Один за одним проходять митницю жінки з маленькими дітьми та бабусі, чоловіків та молодих жінок виводять на “бесіду”.
“Нас завели групою у намет і почався допит: хто, куди, навіщо, а головне з'ясовували, з ким спілкуєшся, які погляди маєш, перевіряли по своїх базам на “благонадійність”, - каже Анна.
Робиться це не одну годину, монотонно та цілеспрямовано, так, щоб у людини нарешті здали нерви, чи вона якось себе скомпрометувала.
Дівчина на всі питання відповідала спокійно, без зайвих емоцій, розуміла з ким має справу, адже і у самої є певні професійні знання як у юриста. Та цього разу допитувачі ставили перед собою іншу ціль. Десять годин допиту, і один варіант відповіді - оформити біженство до росії, або повертатися назад в окупацію.
“Дуже втомилась, але для себе вирішила, краще повернусь та буду шукати інші шляхи, та до росії не поїду”, - каже дівчина.
Дорога додому була зі сльозами. Плакати хотілось так, наче життя закінчилось. Та залишилось велике бажання перемогти і свої страхи, і цих “визволителів”, що позбавили волі і людського життя, тож взяла себе в руки.
Знову почались дзвінки, переписки в соцмережах і вивчення досвіду інших, хто яким чином намагався виїхати.
Дні тяглися, мов тижні, важко та монотонно, і ось ще один шанс - виїхати через невелике українське містечко, де поруч ведуться бої. Довелося оселитися у тому місті, чекати, що ось приїде за тобою автівка і забере без попереджень і роздумів, адже ні інтернету, ні мобільного зв'язку немає. День-два-тиждень, та автівка так і не приїхала. Бої поруч не стихали, їхати під обстрілами ніхто не наважився. Довелося знову повертатися.
Потім ще одна спроба через іншу російську митницю, і знову відмова. ”Їдьте до Росії, там вам знайдеться робота і освіту отримаєте хорошу”, - знову пропонував військовий. І знову повернення додому і таке враження, що вже неможливо нічого зробити.
“Не випустять, - думала Ганна. -Доведеться чекати поки українські війська визволять, або буде “зелений коридор”, а цей час, не можна здаватися” .
Коли вчетверте наважилась на поїздку, відмовляли всією родиною. Кожен вважав це поганою ідеєю та цього разу на душі у Ганни було спокійно, вона була впевнена, що все вийде. Знову митниця і знову питання та відповіді, потік людей і тривожне очікування.
Та інтуїція не підвела. Коли проходила митний контроль жінка-військова навіть уваги на Ганну не звернула, мовчки перевірила валізи, поставила стандартні питання та видала талон, що дає право перетину кордону.
“Відчувала себе так наче народилася знову, адже тепер була справжня надія на порятунок”,- згадує дівчина.
І знову дорога, митниця на виїзді з Росії до Латвії. На виїзді, щоб потрапити до митниці люди стояли просто неба під сонцем чи дощем та по декілька годин очікували своєї черги. На в'їзді ж людей годували безкоштовними обідами. Часто одна за іншою їхали великі автівки і вкривали все пилом. Але витримати це вже було не так складно. Знову перевірка документів і митна помітка росії у закордонному паспорті. Далі Латвійська митниця, а значить все позаду.
Р.S: Ми змінили ім’я дівчини, бо в окупації лишилися її рідні і це заради їх безпеки. Наразі дівчина проїхала через Латвію, Литву та Польщу до України. Продовжила навчання у виші міста Львову та як волонтерка допомагає переселенцям з тимчасово окупованих територій та зон бойових дій.
