Ми зібрали для вас найцікавіше із історії села Аношкине, що на Луганщині в Тополівському старостаті Троїцької громади.
На місці села спочатку був Хутір Анохін
Раніше на місці села Аношкине виник хутір Анохін. Чому він так називається існує дві версії. За однією, цими місцями проходив генерал Анохін, або тут розташований був його маєток. За другою, в цих місцях оселився солдат Аноха, який був старовіром.
За історичними даними у 1859 році в хуторі нараховувалось 48 дворів, де мешкало 97 чоловіків та 94 жінки. Вже в 1900 році дворів було 75, мешкало 794 людини. Було дві громадських будівлі, винна лавка, два безземельних господарства, 6 промислових закладів, дохід яких складав 88 карбованців.
Назви вулиць мають свою історію
У селі Аношкине є вулиці, які місцеві жителі звикли називати по народному: Лемзяківка та Шварівка. Такі назви вулиці отримали тому, що раніше на них мешкали люди з прізвищами Лемзякови та Шварьови. Гришаківкою називали вулицю, бо колись на ній мешкав дід за прізвиськом Гришака. А ось чому одну з вулиць називали Кібітчанка досі невідомо. Можливо цигани зупинялися тут зі своєю кібіткою на постій, чи ще якась історія, про яку всі забули.
Через село проходить обласна траса
Раніше дорога проходила через центр села та була ґрунтовою. Біля дороги було 2 магазини та чайна, де проїжджаючи могли перекусити та відпочити. Поруч знаходилась контора місцевого агроформування, сільська рада та кінний двір господарства. В 50-ті роки минулого століття дорогу виклали камінням, а у 60-ті роки проклали асфальтове покриття.
У селі був колодязь з цілющою водою
У дорогу по низу височів зруб колодязя з джерельною водою, про який було відомо ще у 1859 році. Колодязь називали Хороший, бо вода в ньому завжди холодна, смачна та чиста як сльоза. Аношкинці святили воду тільки з цього колодязя. Набирали її уночі на Водохреща та ставили у святий куток, де всю ніч під іконами горіла лампадка. Потім цю воду використовували для лікування різних хвороб. Наразі колодязя вже немає, декілька разів його місцеві жителі намагалися оновити, навіть, бетонні кільця завезли, але справу так і не довели до завершення.
В селі мешкали справжні богатирі
За спогадами старожилів у селі мешкали люди міцної статури. Так, наприклад, колишній коваль Іван Нікіфорович за ніч міг викопати льох для зберігання продуктів. Були й такі, що коня могли самостійно підняти, бика завалити, підкову руками розігнути. Василь Потапов, наприклад, на сільській гулянці міг випити пів відра горілки.
В селі була своя громада старовірів
За історичними даними 1900 року в селі мешкали старообрядці, тобто старовіри. Тривалий час у селі була своя громада старовірів, очолював яку священник Петро, потім Варфоломей та Євдокія.
Люди вважали, що старовіри не люблять приїзжих і, навіть стакан води не нададуть їм. Насправді вони приїзжих, що були бриті та курили, вважали безбожниками. Посуд давали, але потім ретельно мили, над вогнем тримали. Самі по собі були добрі та привітливі, нікого в біді не лишали.
Славилось село своїми людьми
В роки Першої світової війни мешканець села Костянтин Орлов здійснив подвиг, взявши у полон 17 австрійців, за що був нагороджений Георгіївським хрестом та відпусткою.
В роки Другої світової війни понад 200 місцевих пішли на фронт, більшість не повернулася з війни. Пройшов з боями Сталінград та Курську дугу та повернувся у рідне село Петро Лемзяков, брав участь у визволенні України танкіст Єфим Потапов, пройшов пів Європи Федір Шеховцов. Мешкали в селі інваліди війни Віктор Шевченко та Варвара Потапова. Місцевий житель Йосиф Щоткін передав 100 тисяч карбованців на будівництво літака.
Славилось село шевцями, ткачами, механізаторами. Серед комбайнерів високі показники отримували Дмитро Іванов та Олександр Носуля, серед тваринників - Лідія Севостьянова.
