На Львівському медіафорумі-2021 поспілкувалася з польським журналістом і письменником Мірославом Влеклим автором книги «Гарет Джонс» – людина яка забагато знала.
Історія про журналіста, який не схибив, який розповів Світові про голодомор в Україні. Можливо хтось дивився фільм, але книга це інша річ. Коли ти читаєш, то вибудовуєш свій фільм в голові. Тепер я маю цю книгу з автографом автора.
Придбала екземпляр на книжковій виставці на ЛМФ2021. Одразу вона впала мені в око. Взяла книгу з полиці й почала гортати сторінки.
Потім в Програмі Форуму побачила, що на одній з панелей зі сторітелінгу (написання історій) буде виступати автор книги – Мірослав Влеклий. Звичайно, що мені захотілося послухати той виступ. В залі не було, де яблуку впасти, стільки журналістів прийшло на зустріч.
Взяла навушники для перекладу з польської, але була приємно здивована, що при спілкуванні з журналістами спікер досить добре відповідає на питання українською.
– Англійський журналіст потерпав від колег за те, що на відміну від них не писав хвалебних од «радянському раєві», а описував у своїх нарисах, правдиві розповіді із життя людей із якими сам особисто спілкувався і серед них були як лідери держави, так і прості люди. Щоб зібрати матеріал для книги польський журналіст йшов пішки по залізничній колії по Донецькій, Харківській і Луганській областях – від села до села, від міста до міста і скрізь говорив з місцевими людьми, шукав свідків – дітей 30-х років, щоб відтворити картини того часу та якщо пощастить знайти тих, хто в житті спілкувався з англійським журналістом. Він повторив його шлях і описав у книзі-реконструкції. Так, нікого із живих свідків і не знайшов. Але харківський журналіст допоміг зібрати матеріал в архівах, музеях. Ходили навіть до сільських шкіл.
– Прості сільські люди відкрито розповідали, що знали про 30-ті роки, але більшість продовжували боятися говорити на цю тему, – каже пан Мірослав. – Так, в одній зі шкіл вчителька запропонувала мені допомогу – після того, як в школі закінчаться уроки супроводити мене до старожилів села, щоб налаштувати все для інтерв’ю з ними в більш довірливому колі. Але як тільки про це дізналася директорка школи, то заборонила мені допомагати. Було важко збирати матеріали.
Але ж ця книга має й іншу цінність, не тільки історичну правду ми дізнаємося з неї, а ще й про життя журналіста Гарета Джонса, який не зрадив журналістській справі й помер в тридцять років при загадкових обставинах. Як каже пан Мірослав – ця людина багато знала.
Гарет працював помічником у Прем’єр-міністра Великої Британії, потім в Айві Лі в Нью-Йорку, потім знову повертається до Англії. В 1930-му році вперше побував у Радянському Союзі: відвідує Москву, Ростов-на-Дону, а ще Юзівку – майбутній Донецьк. Для нього Юзівка не просто чергове місто за кордоном. Молодою дівчиною в Юзівці вчителювала його мама і тому розповіді про це місце рідні для молодого журналіста. В 1932 році Гарет вдруге їде до СРСР, кораблем до Ленінграда, потім Москва, Нижній Новгород, Самара, Харків, Київ.
В березні 1933 року втретє їде до Радянського Союзу: із Москви до Харкова. 29 березня під час пресконференції в Берліні Гарет Джонс викриває Великий голод в Україні. Йому не хотіли вірити. Вже 31 березня інший репортер Волтер Дюранті в «The New York Times» спростовує виступ Гарета Джонса.
В січні 1935 року Гарет вирушає у всесвітню подорож у «пошуках інформації», вже в липні його викрадають з колегою, а 12 серпня Гарета Джонса убито. – Не залишилося у світі жодної людини, яка пам’ятає Гарета Джонса при житті, але є тепер книга-реконструкція про нього, про ті часи, про те як людина залишилася відданою справі свого життя, – каже пан Мірослав.
Польський журналіст каже, що історії мають бути про людей, і для людей. Це головне в нашій професії. Найважче писати історії, правдиві історії – ще важче, бо правда не захищає життя журналіста, а діє він завжди на власний ризик та розсуд. Приклад такої відданості професії описаний у цій книзі.
В 1933 році до України було заборонено їздити іноземним журналістам, а Гарет все ж вийшов із потяга під Харковом і пішки пішов збирати інформацію, щоб «на власні очі побачити, що там відбувається».
Першою, кого він зустрів була жінка, яка сказала, що у людей зовсім немає хліба, що багато людей помирає, а ще багато пухнуть від голоду. І це в регіоні, де найбагатші у Європі грунти. Коли журналіста з почестями приймав згодом нарком закордонних справ Максим Літвінов, то Гарет не спитав у нього про голод в Україні, але боявся, що той дізнається як він пішки йшов до Харкова і спілкувався з людьми. Бо його не випустили б з країни. Тому він не питав про голод, а просто нишком вилетів з СРСР, щоб сказати про це Світові на пресконференції у Берліні: – Усюди, де я був, чути крики: «У нас немає хліба. Ми вмираємо». Саме після цього виступу він стане безробітним, його роботодавець навіть не відповість на його листи. Вперше вийде його стаття в газеті не під псевдонімом, а під власним ім’ям. А в листі до приятельки з університету Гарет напише: «Тепер я журналіст».
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця авторки Марини Животкової з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику ПП «Редакція газети «Сільські новини» та сайту Троїцьке.City. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їх зміст є виключною відповідальністю авторів та необов'язково відображають погляди Європейського Союзу та його інституцій.
