Коли почалась антитерористична операція на Донбасі троїчанка Наталія Лозова серед перших прийшла до військкомату, щоб дістатися в зону військових дій і зробити свій внесок у благородну місію – служити Україні. Відтепер вона очолює районну організацію ветеранів АТО, волонтерів і воїнів-миротворців, веде свій бізнес і точно знає, що будь-яку проблему можна вирішити, головне, щоб був мир на землі, яку любиш всім серцем.
Очікувати було найскладніше
Коли у 2014 році розпочалася антитерористична операція у Луганській та Донецькій областях, сидіти склавши руки Наталія не могла. Вже у квітні пішла до військкомату, щоб її направили в зону АТО. Але на службу її призвали не відразу. Потягнулися довгі неділі і навіть місяці очікування.
– З телевізійних новин, зі сторінок ЗМІ, від знайомих надходила невтішна інформація про військові дії, – говорить Наталія Лозова, – А повістка все не надходила. Очікувати було найскладніше всього.
І тільки перед Днем незалежності надійшло довгоочікуване повідомлення з військкомату – потрібні військові медичні працівники.
Служба у польових умовах
Швидкі збори і Наталія, в числі новобранців, опинилася спочатку у місті Харкові, а вже звідти була направлена у свою військову частину. Польові умови, життя в наметах. Непросто було пристосуватися до армійських буднів, але що всі ці складнощі в порівнянні з людським життям. Коли доводилося забирати поранених з поля бою, кожного разу думали тільки про одне, як врятувати, як зберегти життя солдата. Наталія служила у евакуаційно-реанімаційній бригаді анестезіологом. Часто приходилось вилітати гелікоптерами в зону боїв, бо інакше забрати тяжкопоранених та швидко доставити до шпиталю не було можливості. Наталія згадує: «У саме пекли потрапляли, а тоді не думали про небезпеку. У голові пульсувала тільки одна думка – тільки б врятувати, тільки б встигнути».
"Вилітали" на перший поклик, бо кожна хвилина – ціною у життя, і не важливо, простого солдата чи офіцера, ніхто не поділяв наших захисників за чином. Наталія згадує, як не раз доводилося попадати під обстріли і турбуватися у той час не про власне життя, до небезпеки звикли, а про медичні інструменту та ліки так необхідні пораненим. Це там в зоні АТО, але й поза зоною працювати доводилося на межі людських сил.
У військовому шпиталі
Потім Наталія продовжила службу у Харківському військовому шпиталі:
Та їх потік не зменшувався, зволікати не можна. Операція за операцією, і здається що сил вже просто немає, але бажання допомогти, врятувати дарувало енергію, відкривалося друге, третє дихання…И ось вже прямо за операційним столом говорити – ще одне життя врятоване.
В польових умовах медпрацівники отримали безцінний досвід. Наталія згадує, що довелося працювати з талановитими лікарями, які піднімали на ноги безнадійних. Серед них лікарі шпиталю імені Пирогова, такі як білорус Дмитро Шехельський із Нью Йорка, лікар-анестезіолог Томас Бариновський, що допомагав нам перевозити обгорілих солдат. І таких прикладів можна навести багато. Лікарі працювали не за нагороди, так веліло їм серце.
Молоді солдати з важкими каліцтвами, родичі поранених. Як важко було сповіщати рідним про те, що їх сину ампутували ногу, що він не зможе ходити. Як непросто запевнити важкопораненого, що став інвалідом. І тут вже як снайперу потрібно прокладати вузеньку стежку довіри та розуміння, щоб людина навчилася жити в нових та непростих умовах інвалідності, здолала емоційний шок, депресію
Як запевнити його, що молодий і повинен жити, коли він сам ставить хрест на своїй долі. Почали шукати родичів, знайшли тьотю. І ось вже він бере телефон і чує голос рідної людини і розуміє, що він потрібен, що про нього турбуються. Хлопцю пізніше зробили ще операцію, стан здоров’я налагодився, він почав ходити.
З бойовою подругою Танюшею (так прозвали ласкаво авто швидкої)
На все вистачає сил та енергії пані Наталії
Після повернення зі служби Наталія не стала сидіти склавши руки. Вона розуміла, що її допомога потрібна і тут, де не чути гуркоту снарядів, де мирне життя. Бо нерідко ті, хто зі зброєю в руках захищає нас від ворога самі стають беззахисними перед бюрократією, або людською байдужістю. Продовжила допомагати воїнам АТО у мирному житті, очоливши районну спілку ветеранів АТО, волонтерів і воїнів-миротворців.
Нещодавно Наталія стала дипломантом конкурсу “Найактивніші люди Троїцької громади», який був організований якраз для того, щоб відзначити людей, що беруть активну участь у житті громади.
Крім громадської діяльності Наталія займається ще й підприємницькою – більше двох років тому відкрила продовольчий магазин «Завітай». Охайний дворик біля крамниці, прикрашений фігурками казкових героїв, козацькою символікою та невеличким озерцем, де покупці навіть кидають монети на щастя. Зручна лавка, щоб відпочити та помилуватися красою квітів. У крамницю вже зрання йдуть покупці. Наталія кожного зустрічає привітно: для кожного знайде добрі слова, вислухає, дасть життєву пораду, пропонує щось смачненьке до столу. Роботи, як підприємцю вистачає. Потрібно і асортимент відновлювати, і за товаром вирушати, а ще вирішувати різні організаційні робочі моменти, та Наталія не бачить у цьому проблем та складнощів. Це просто життя і на всі невирішені питання можна знайти відповіді, головне, щоб нарешті настав мир в Україні і все неодмінно буде добре.
Життя – найцінніше, що є у людини. І по-справжньому його починаєш цінувати, лише тоді, коли на власному досвіді переконуєшся, яка тоненька грань розділяє його з небуттям. Починаєш замислюватися над тим, для чого живеш, чи насправді всі твої негаразди варті безсонних ночей та нескінченних переживань. Того, хто був на війні, бачив, як рвуться снаряди, як гинуть люди, не злякають життєві проблеми, вони тільки нададуть сил рухатися вперед, до своєї мети. Як зробила пані Наталія.
